Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Валерій Сагаль
Валерій Сагаль

Медик із Серехович допомагав оздоровлюватися знаменитостям у столичних санаторіях

14:00 19.01.2021
3154

Дерев’яна лавка-гойдалка на подвір’ї Валерія Сагаля із Серехович встановлена так, що звідси, як на долоні, видно місцеву Іллінську церква. Хоча до неї ще кількасот метрів, але будинки на цьому шляху ніби за бажанням господаря помешкання стоять по сторонах. Отож перед храмом залишається лише простір городів.

«Особливо гарно, коли церква ввечері освітлюється вогнями», − каже Валерій Сагаль.

Чоловік любить улітку, дивлячись на сільський краєвид, згадувати минуле, поринати у тільки йому відомі роздуми, вловлювати п’янкий аромат квітів, милуватися різними декоративними рослинами. Туй, самшитів, троянд у нього стільки, що важко навіть повірити, що він доглядає за ними сам. За чотири роки, відколи живе у Сереховичах, здійснив на своєму подвір’ї озеленення, подібне якому тут мало в кого й побачиш. Перед тим багато десятиліть прожив у Києві, але постійно прагнув відчути спокій, знайомий йому ще з дитинства.

Воно пройшло у Валерія Сагаля на березі озера. Тут, неподалік Сереха, стояла хата, у якій народився і зростав. Так вийшло, що без батька.

«Мама невдовзі залишила рідну домівку і поїхала влаштовувати своє життя. Отож змалку мене виховувала бабуся Марія Артемівна. Як важко тоді не доводилось, але у нас були хороші сусіди, дружня вулиця, поруч з якими трохи забувались гіркі будні», − розповідає чоловік.

Доля заставила Валерія Миколайовича з раннього віку звикати до самостійності, майже завжди розраховувати лише на власні сили. Так було, коли, закінчивши сереховичівську школу, вступив у Ковельське медичне училище, потім поїхав працювати у Полтавську область у сільський фельдшерсько-акушерський пункт. Від нього до райцентру – 12 кілометрів. Транспорт тоді майже не ходив, отож як викликали на якусь нараду, чи в аптеку треба було за медикаментами, долав цю відстань пішки по розм’яклому чорнозему. Далі – два роки армійської служби, яка проходила у Запорізькій області.

Після неї надумав їхати влаштовуватись на роботу у Київ. Прийняли фельдшером на «швидку». Графік виходу на зміну був щільний, добиратись до лікарні непросто. Як зауважує Валерій Сагаль, за цей період йому вже неабияк приїлось спати на розкладачках. Найскладніше було з пропискою, без якої у столиці жив майже у напівлегальному стані. Через деякий час надумав їхати на роботу у колишню Чехословаччину. Під час підготовки документів і сам забув, що з пропискою у нього не все гаразд. Цей факт виплив, і нашому земляку довелось терміново вирішувати проблему. Наважився подзвонити до головного лікаря престижного санаторію, що перебував у підпорядкуванні Четвертого головного управління при Міністерстві охорони здоров’я УРСР (тепер – Державного управління справами). Як не дивно, вона погодилась прийняти молодого спеціаліста.

«Пам’ятаю, як зібрав усі свої заощадження, а це було 500 карбованців, і поклав між паперами, щоб позитивно вирішити питання з роботою і пропискою. Це була моя остання надія. Головний лікар, коли побачила гроші, наказала мені негайно їх забрати. При чому таким тоном і з таким виразом обличчя, що я неабияк пошкодував про свій вчинок. Пізніше, вже коли минули роки і ми з нею спрацювались, зі сміхом згадували цей випадок», – продовжує сереховичівець.

Згодом Валерій Сагаль вирішив здобути вищу освіту і вступив у Київський медичний інститут. Зранку на 8 годину ходив на роботу, а далі у вечірню зміну – на навчання. Завжди спішив, щоб на 23.45 встигнути на останній трамвай. Мав один вихідний. Як би не було важко, але все ж таки бажання вибитися в люди допомагало долати усі труднощі. Більшу частину своєї трудової біографії сереховичівець пропрацював саме у санаторіях Четвертого головного управління.

Ще за радянських часів його на два роки направили працювати закордон у військову частину, що дислокувалась в Угорщині. Життя, як кажуть, побачив сповна. Санаторії при Міністерстві охорони здоров’я, звичайно, мали високий статус. Тут проходили лікувально-оздоровчі курси посадовці республіканського рівня, відомі люди з усього колишнього Союзу. Наприклад, сюди не раз приїжджали актори Тетяна Дороніна, Аркадій Райкін, Наталія Ужвій, яка, до речі, була родом з Любомля. Наш земляк згодом також мав можливість брати путівки і проводити відпустки на різних солідних курортах. Але все ж, як стверджує, найкращий відпочинок отримував у рідному селі. Щоправда, бував тут рідко. Бабуся померла, тож особливо й не стало до кого навідуватись.

«Колись, пригадую, ввечері, як приїхав, пішов на берег озера. Задивився на дзеркальну гладь води, вслухався у плескіт хвиль та спів цвіркунів у траві і зловив себе на думці, що я, мабуть, в раю», − констатує медик.

Це відчуття запам’яталось йому на всі майбутні роки, тож завжди прагнув його повторити. Сереховичівець об’їздив уся Україну. Особливо в той період, коли вже на завершенні кар’єри працював спортивним лікарем в дитячому диспансері, виїжджав з юними футболістами на різні матчі, переживав з ними за результати виступів, а особливо хвилювався, коли вони отримували якісь травми. Вийшовши на заслужений відпочинок, вирішив залишити власну квартиру у Києві і придбати будинок у Сереховичах. Його рідної хати вже не збереглось. Думав, знайти щось неподалік, але на березі озера підходящого варіанта не виявилось. Купив помешкання неподалік центру села і живе тут уже чотири роки.

Якраз у той день, коли ми до нього приїхали, Валерій Миколайович святкував свій 67-й день народження, приймав численні вітання по телефону від колишніх колег, друзів, знайомих, готувався зустрічати гостей.

«Звичайно, за той далекий час, відколи я ще зовсім юним залишив село, воно змінилось до невпізнання, змінились люди, їхній світогляд, ставлення один до одного. Життя зробило нас замкнутими, більш черствими до негараздів та біди інших. Утім, це стосується усього нашого суспільства. Можливо, тому зараз, коли я вже знову звик до умов сільської глибинки, навколишня природа уже не здається мені таким раєм. Та все одно після десятиліть міської метушні дуже люблю гуляти в лісі, насолоджуюсь тишею, вкотре переконуюсь, що найкраще людина почуває себе там, де народилась», − каже Валерій Сагаль.

Юрій КОВАЛЬ

Коментарі
Загрузка...
27 лютого
Сьогодні
Вчора
25.02.2021
24.02.2021
23.02.2021
22.02.2021