А на Великдень підуть «гріти мертвим ноги». Смідин. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

18 Квітня 2022, 18:45
Григорій Зарубич і його клюшки на «таможні» 1150
Григорій Зарубич і його клюшки на «таможні»

 …Ця громада – серце Полісся хоча б тим, що зберегла унікальні слова з минулого, унікальні звичаї і досі має здатність називати все і всіх – по-своєму, по-смідинськи. Тут мають особливий характер. Вже років 50 про смідинців кажуть як про тих, хто у всьому перемагає.

Про це пише Перший

«То моя любіма, березова… Хароші з ялівця получаються. Отак ялівець зогнути – і крепкий. Цього року погоди не було – тільки раз грали, а так: сніг вкатають і вперьод, вперьод, вперьод. Ну, а як? Це – село. Але село, яке трохи живе», – мружив очі Григорій Зарубич.

За тим із гаража біля хати, з якої у Смідині починається Сорочий куток, виніс навіть не оберемок – гору! – змайстрованих ним же клюшок. Поруч - хокейні ворота. За секунду в руці взялася шайба. Він усміхався широко і розлого, от як дорога навпроти його хати, на «таможні». Коли щозими ця дорога стає слизькою і зручною для гри в хокей, найперше клюшки бере він і його дружина Ліда. Йому – 67, їй – 64. 

РичкЄ, ричкЄ… Хоч у цьому селі вдосталь і асфальтів
РичкЄ, ричкЄ… Хоч у цьому селі вдосталь і асфальтів

«Но в нас ни калюжі, а ричкЄ…» – зауважать тобі тут.

Коли ти роздивляєшся смідинців зсередини, ходиш їхніми хатами, піднімаєш їхні спогади, їсиш їхню кишку і капусту, починаєш розуміти, шо таке палко, майти, бигма чи калота, а на четвертій хаті вже мрієш «гріти мертвим ноги» на Великдень – тобі зносить дах від усвідомлення того, що це є.

«Якось я запитала у голови сусідської громади, з чим у нього асоціюється Смідин. А він відповів коротко: битися через футбол, найбільший колгосп і капуста… От тримайте», – сміятиметься нам Оксана Піцик. Їй 35 і вона у Смідині – голова громади.

Цього дня вона водитиме нас не тільки гарними місцями, а й задвірками. «Якщо ви десь колись почуєте про село, в якому точно є клуб, куди мав заїжджати слон, то це про Смідин», - інтригуватиме наповал.

Раптом ви ніколи не бачили БК для слона (без жартів) – дивіться нижче.

…Баба Надька Шевчиха зі Смідина, якщо вірити Григорієві Івановичу, всміхнулася б на це і сказала б: «ЗверьОна річ!». Але вона – покійна, її «зверьона річ» живе у віршах сусідах, які той пише у свої грубі зошити.

РичкЄ, ричкЄ… Хоч у цьому селі вдосталь і асфальтів
РичкЄ, ричкЄ… Хоч у цьому селі вдосталь і асфальтів

Сорочий і Вороній

Смідин – це: Сорочий, Вороній, Коршово, Заболоття  ...і Нове Село))
Смідин – це: Сорочий, Вороній, Коршово, Заболоття ...і Нове Село))

Коли у Смідині на Волині робили реконструкцію адмінприміщення для сільради, то навмисне забрали паркан.

– Як? Без паркану? – дивувалися селяни.

– Так, без паркану, – казали їм у раді.

Насправді за цим рішенням – ідея «забрати паркани» найперше з голови.

Ми приїхали у Смідин – на порозі сільради сиділи діти з велосипедами. Вони щойно каталися на тротуарі. А вранці тут весь колектив виходив співати гімн під прапором. І співали.

Тоді був День єднання. За суттю – винятково їхнє свято. Бо волинський Смідин почав «вигрібати» зі своїх постколгоспних руїн якраз тоді, коли найперше навчився гуртуватися навколо спільної справи. І на запитання: «А що ж було поштовхом?»,  тут вам усміхнуться і скажуть: «Спочатку ми просто навчилися збиратися і говорити».

Понад 100 км від Луцька. Волинь волинська...

«Коли я сюди приїхав, смідюки говорили так, що важко було зрозуміти, і кругом були страшенні піски», – скаже потім колишній смідинський голова колгоспу Микола Шевчук, який приїхав сюди у 1967-му. 

Сільрада. А давайте без парканів?)
Сільрада. А давайте без парканів?)

Волинь волинська… Це коли синім – по жовтому
Волинь волинська… Це коли синім – по жовтому

Навіть найбільш лінивий чи найбільш байдужий вам тут розповість, що весь Смідин – то чотири кутки: Сорочий куток, ВоронійКоршово та Заболоття, згодом додалося ще Нове Село. Кожен куток колись мав «свій колгосп». Все це разом складалося у могутній колгосп Суворова, до якого потім доєднали кілька дрібніших сіл. Тоді у Смідині видавали газету «Колгоспник», тепер видають «Смідинські вісті». Нині громада – то 10 сіл. Від колгоспу мало що зосталося, пам’ятником йому можна вважати недобудовану і порожню двоповерхову контору в центрі.

Ні, вам не почулося: Сорочий, Вороній… Таке собі тотемне ехо з часів, коли смідинці вірили у сили природи понад усе. І ці назви, і ці кутки досі – живі-живісінькі. І якщо вам у сільраді раптом скажуть: майтИ, бигмА, вІдомо або бодАй чи нє – не дивуйтеся, бо тут бережуть слова, які робили і роблять Смідин неповторним. Тільки тепер то – фішка. Скажімо, як смідинська кишка чи смідинська капуста.

В усьому іншому Смідин – сучасніший за багато-багато таких же поліських сіл. Тут асфальт із розміткою  – як в місті. Тут вулична бібліотека біля зупинки. Тут штучний спортмайданчик під школою. Трохи приватних підприємств. Ставок з чистим і облаштованим берегом, стадіон, де грає ФК «Смідинські вовки». Обабіч однієї з вулиць лежить щебінь, значить: діло йде. На табличках з назвами вулиць – логотип громади. Майже всюди. Сільрада – не хатка на курячих ніжках. Фасад величезного БК розмалювали муралом, амбулаторія нова, усередині саме за 2 млн реконструюють ЦНАП…

…А потім Григорій Зарубич посміхнувся, дістав грубого зошита, догортав до потрібної сторінки і сказав святе: «Головне в селі – люди».

Так-от – ЛЮДИ.

Смідин – це «Китай» - на «Варшаву»

«Дівчата, от скільки того життя? От стички! І його треба жити, а не проживати, бо пролетить»
«Дівчата, от скільки того життя? От стички! І його треба жити, а не проживати, бо пролетить»

Більше за Григорія Зарубича навряд чи хто знає про головну смідинську фішку – футбол. А ще він – пише. Іноді у смідинську газету – про історію і зірок сільського футболу, іноді – гуморески про всіх своїх сусідів, які рідко кому дає читати.

Йому «два разом по 30 і ще сім». Він грав у футбол ще тоді, коли м’ячі у селі робили самі. Уявіть.

«Набиваємо паклею (льону ще було багато). Зашиваємо тканиною якою або чимось зі шкіри. Який там той м’яч був…, але вже гонимо. А потім пішли гумові м’ячі, то взагалі харашо було. Та все одно - босяком», –  так він згадує дитячі футбольні баталії ще початку 60-х.

У смідинській школі вже на той час були класи на кілька паралелей та більше 30-ти учнів у кожному.

«От я жив на кутку Заболоття. Наш куток ділився на дві частини, на одну казали «Варшава», на іншу – «Китай». Чого – не знаю. Клас такий дружній був, шахмати на перервах грали, змагання влаштовували… Виходимо зі школи, вже частина дітей побігла вперед і під мостом стоять ждуть, поки інша буде йти. Доходять – і «Китай» на «Варшаву». Мусимо побитися, а тоді всі дружно пішли додому», – сміється.

Григорій Зарубич – хокеїст з «таможні»
Григорій Зарубич – хокеїст з «таможні»

Він з тих часів, коли телевізорів не дивилися, бо не мали. Футбол у Смідині діти його покоління наввипередки бігли слухати з радіоприймачів. А кожен куток – мав свій стадіончик і свою команду

Після армії саме йому випало курувати футбольні справи: розвивати спорт у селі взявся місцевий колгосп. Кожен смідинець на зубок знає всіх місцевих зірок футболу.

«От був Пєтя Біба (Петро Піцик), то на нього йшли, як на зірку. То талант від Бога. Вчився в Івано-Франківську, грам за франківську молодіжку. Ще в школу тут ходив, а вже грав за дорослу команду… Був Валерій Цалай, потім поїхав у Дніпро. Людина, заряджена на атаку, на гол. От як Блохін чи Шевченко. Мусив забивати, тому йшли дивитися на Валєру. Усі, хто тоді грав, зараз старенькі і з кульбинкою, але все-одно як гра – на стадіоні.

Розумієте, Смідин програвати не любить. Це знали всі. І битися після футболу – то була в нас не те, що жорстокість якась, а радше – традиція. От приїдуть паридубці. Доріг не було, їдуть таким самосвалом… Пограли, пограли, але ще обязатєльно аж до моста за ними біжать… До них приїдемо – те саме», – пояснює.

Футбол тепер Григорій грає зрідка, тенісом – грішить. Зимою ж залюбки грає хокей. Скільки клюшок у його гаражі – ми не рахували. Але зо двадцять виносив. Саморобні, затерті у баталіях на «таможні». Так у Смідині називають місце у нього під хатою. Часто на хокейне поле він перетворює шмат дороги. Ставить там ворота, кличе сусідів. Грають зазвичай старші, а молодь, «чахлики з телефонами», – за вболівальників.

У такі моменти клюшку бере навіть його дружина Ліда.

Щоб теж грати.

І клюшки з гаража, і його зошити зі смішними віршами – варті музеїв. Бо від кого ви ще почуєте, як сусідка баба Надька Шевчиха «на таможні» на все повторювала: «Ну бодай, то ж така фізономія»? Чи про те, як її «зверьона річ» досі означає – на всі сто і законно, навіть якщо баби давно нема. Чи про діда Пилипа на Заболотті, в якого «та скрипочка і плакала, і сміялася», бо він умів більше, ніж 90 польок та понад 60 вальсів і спинити діда було трудно…

(…Десь у Новому селі учителька історії і місцева краєзнавиця Надія Тарасівна буде діставати нам з бабиного спадку вишиті квітами раритети. І перший рушник її свекрухи баби Варки, якому літ 85. І її вінчальні. І під її обручки…

Він сидітиме за столом поруч і вже не могтиме роздивитися ні пташок на маминих рушниках, ні метеликів на серветці під мамині обручки. У його голосі досі – сталь, що дає впізнати в ньому колишнього голову колгоспу. Він втрачає зір, рідко виходить у село і насправді вже погано бачить його сучасним. Але гордий, що Смідин тримає стрій.

– Вас трохи бачу, дівчата, – скаже Микола Шевчук).

«Тільки діда не бандери забрали…»

Удома в Миколи та Надії Шевчуків.  Він – голова колгоспу. Вона – пише книжки про Смідин
Удома в Миколи та Надії Шевчуків. Він – голова колгоспу. Вона – пише книжки про Смідин

Радянська державна машина спрямувала його у Смідин після Другої світової. Таких тут – чимало. Чи то велике село треба було піднімати кадрами, чи поліську колиску треба «розбавити» немісцевими, але у випадку Миколи Шевчука то якраз все трохи інакше. Тільки тепер зрозуміло, як партія «прокололася». Бо сивочолий голова колгоспу, родом з Іваничівщини, батьку якого «пришили» вбивство свекра, записали у бандерівці і відправили на Сибір, і зараз впевнено каже, що бачить у цьому спецоперацію енкаведистів і не більше.

Як йому з цією історією за плечима – жилося?

Він почне так здалеку. І стане розказувати про те, як служив на Байкалі, побачив «кусочок світу» і мріяв туди повернутися провідати. Микола Шевчук – унікальний тим, що «весь свій трудовий стаж» працював тільки головою колгоспу, трошки – головою в сусідньому Журавлиному, з 1974-го до 2002-го – винятково у Смідині.

Економіст у село прибув у 1967-му. Молодий, статний, спортивний, після академії.

«І щодень бігав до Лукова і назад. А на змагання скільки їздив…»»– додасть дружина Надія, усміхаючись.

Уявити, як у 67-му головний економіст колгоспу щоранку робить зарядку і влаштовує забіги через все село – якось складно.

«Бігав. Доярки розбігалися, через канави стрибали, щоб мені не трапитися. Я вставав рано, бігав так, щоб мені на 8-му на нараду встигнути. І так аж поки не перейшов на смідинське харчування», – жартує чоловік.

Був час, коли Микола Шевчук щоранку бігав від Лукова до Смідина
Був час, коли Микола Шевчук щоранку бігав від Лукова до Смідина

Раритет. У колгоспах Волині видавали газети, щоб доносити «пролетарям» інформацію. Це – смідинський «Когоспник» за 31 грудня 1959-го
Раритет. У колгоспах Волині видавали газети, щоб доносити «пролетарям» інформацію. Це – смідинський «Когоспник» за 31 грудня 1959-го

Каже, у Смідини змінити голову колгоспу було дуже складно. Бо село було «непросте: мало 96 комуністів, партком у колгоспі і в кожній бригаді свою парторганізацію». Ніхто й не брався змінювати.

«Якби тоді були тиї тєлєфони, щоб те можна було показати в натурі… Не було б тому фільму ціни. Отут, де сільрада, - мусили брати гумови чоботи. На ферму зайти теж – тільки в чоботях. Перше, що мені доручили, перейти з трудоднів до грошей… Але я всігда мав свою думку. І робив, як знав», – говоритиме він.

Колгосп Суворова сіяв, садив, вирощував овець і різну живність, звів у Смідині багато що. Перше осушене господарство на Волині. Для партії – показове. Ферми на кожному кутку. Розкішний Будинок культури на 500 (!) місць, монумент, дорогу, школу і контору не встигли довести до пуття, як рухнула «епоха компартії і трудоднів». І тільки у 2002-му він «демонстративно кинув те все діло, бо не міг далі терпіти».

Я запитую, звідки в нього така господарська жилка. Звідки сталь. Він мовчить. Потім каже, чи то собі, чи то мені:

– Чи то згадувати про те, чи не стоїть?..

Набрав духу.

-  У мене і один дід, і другий були не з бідних. Дід по мамі навіть мав наймита. Щось я від них, видно, взяв (знову мовчить, – авт.). А потім на суді той наймит свідчив проти батька.

У мене батько 25 років сидів у тюрмі. При Сталіні. …Я з дідом тоді якраз в хаті спав. Дід був секретарем сільради. Постукали у вікно, спитали, чи тут живе голова. «Ні, - каже, - тут секретар». «Виходь, бо спалимо хату». Дід не вернувся. Ми по цей день не знаємо, що сталося й де його могила. А потім батькові начали приписувати це убійство. Хрещена моя, сусідка наша, ще ніби засвідчила, що заходила до батька, коли була зв’язковою…

В архівах КГБ нічого нема про те, як вбив і хто, але 25 років дали. Але я до сьогодні знаю: то діда не бандери забрали, а самі кагебісти. Я не можу це довести, я ніде не знайшов цього. Але такої банди, яку йому приписували, взагалі не було тут, то факт. Батько відбував покарання в Омську. Він казав: «Сину, я не винен». І я вірю все життя. Тільки раз він приїжджав до мене в Порицьк (нині Павлівка на Іваничівщині, – авт.). Помер у 62, так його сюди і не пустили.

«У мене батько 25 років сидів у тюрмі. При Сталіні»
«У мене батько 25 років сидів у тюрмі. При Сталіні»

Як з цим жити і бути головою колгоспу Суворова? Його «самі комуністи підучили», зізнається. Ніде і ніколи у жодному відділі кадрів не казав, що проживає з батьком. Скрізь писав, що батько у його вихованні участі не бере. Він і не брав: Сталін не дав.

Попри те, що ще у військкоматі чув: «Ми тебе, бандеро, відправимо…», з багатьма працівниками партійних структур і навіть КГБ у свої колгоспні роки мав нормальні стосунки. Тоді кагебістів каже до голів приставляли, скрізь за ними їздити.

«Витерпів і прожив це все», – констатує.

Недавно виходив у Смідин. Це – рідкість, бо через поганий зір старається дім не залишати. Каже: все, що зараз у Смідині робиться, йому подобається.

У селі діє «Фан-клуб Маргарет Тетчер». А то його перший склад
У селі діє «Фан-клуб Маргарет Тетчер». А то його перший склад

(…На робочому столі у стильному і мало схожому на кабінет голови сільради робочому просторі Оксани Піцик натрапимо на календар з фотографіями. Вона гортатиме його, жартуватиме і видасть: «Оце наш перший складу фан-клубу Маргарет Тетчер».

«Фан-клуб Маргарет Тетчер» – то й не жарт. Так називається чат тих, хто найактивніших у всіх справах громади. 

Десь хтось колись сказав Оксані, що треба бути, «як Тетчер». Та сміялася, бо «сльози в мене дуже близько»… Але назва прижилася. Команда назвала так свій робочий чат. І було у тому чаті троє: Оксана і дві вчительки, а тепер усіх – 17-ть. Хоча переважно все ж – жінки)

«А моя баба Варка робила ляльки із мальв...»

Тут шиють ляльки і заговорюють їх на добро
Тут шиють ляльки і заговорюють їх на добро

Але щоб розкусити Смідин, треба їсти. Отак вони будуть переконувати нас в кожній хаті.

Людмила Козачук хутко ховатиме свої ляльки-мотанки у коробки і ставитиме їх назад на полиці, бо попереду святе – кишка й капуста.

Вона – з тих, хто у поліському селі живе у невеличкій квартирі. Отримали її з чоловіком, коли приїхали сюди на роботу. Каже, ще малою у себе в Сереховичах росла і як сільська дитина увечері молилася, «що б то мати чоловіка непитущого і доброго, і квартиру таку, в якій відкриваєш крана – і вода…». Вимолила))

Насправді її квартира схожа на творчу майстерню, вже в ляльках, квітках, візерунках. Творче у неї – певне, від баби. Баба Варка із Буцина, згадує Людмила, майструвала ляльки з мальв. Шила та в’язала. А малювала…

«Як же мені хотілося ляльку, а не секлету»
«Як же мені хотілося ляльку, а не секлету»

«Вона розмальовувала і вулики, і скрині, і шафи.... Приїжджаємо до баби – в неї шафи зелені, а квіти червоні. Наступного разу приїжджаємо – вже шафи червоні, а листки на них зелені. Баба жила в Буцині і босяком нам у Сереховичі, кілометрів сім, несла дзбанок молока», – каже.

Як кожній дівчинці, їй колись хотілося ляльку. А не було ж. 

«Тоді була така пластмасова секлета. Секлетами у нас ляльки називали (насправді Секлета – то давнє жіноче ім’я, а ляльок так, припускають, стали називати після шаленої популярної комедії  «За двома зайцями», одну з героїнь якої звали Секлетою, – авт.). Такі в капелюшках, їх не вдягнеш, бо в них руки і ноги були з’єднані… У подружки батько був головою колгоспу, у неї в ляльки – і сорочечка мереживна, і панталончики мереживні. Знаєте, як то? От я робила собі їх, з чого могла. Батько возив мене в сільсгосптехніку, туди доставляли зі швейних фабрик шматки тканини. Я могла б там ночувати… Спочатку були дрібненькі такі ляльки, уже потім – більші і цікавіші», – згадує.

З часом вчителька Людмила Козачук зробила мотанки своєю улюбленою справою. Тепер шиє їх навіть з пахущими травами усередині. Стоять на грубі під стелею, сохнуть і пахнуть на всю хату, кругленькі такі, в поліських барвах. Іноді ляльки у Людмили перебираються на картини. І з ляльок вона готує цілі сімейні сюжети. Ці картини дарує друзям, майструє на замовлення. Так і замовляють: «Чоловік високий, чорнявий з вусами. Дівчинка – маленька і весела…».

Ще одна вчителька Людмила Івануха принесе нам цього дня цілий зошит зі «смідинською гуторкою». Все життя вона відпрацювала вчителькою української мови. Часто каже доручила дітям зібрати діалектичні слова, то мало в кого виходило.

«Смідинська гуторка», як її тут називають, так міцно увійшла в побут, що діти дивних слів просто не помічали.

Ну, от що дивного у тому, що тут кажуть «іду дорого», «іду з палко», «іду стежко»? Або: римно, помиз, вінчєтися, чирвики чи «вратци, вратци»?..

«У нас на калюжі кажуть: «На дорозі такі ричкє, ричкє…». А болото – то калотА.  А брудно – то кАлно. От пояснюють: «Пуйдеш отак дорого. Впосля стежко, стежко, круз жито і навиль, навиль морогами…» – сміється Людмила Івануха.

«Тако стежко, стежко...». Вчителька Людмила Івануха списала зошита смідинською гуторкою
«Тако стежко, стежко...». Вчителька Людмила Івануха списала зошита смідинською гуторкою

Через цю «гуторку», запевняє, ще років надцять смідинця впізнавали всюди. 

Людмила Степанівна згортає свій зошит і забирає його додому. А в сільській раді планують, що списаний словами, що старанно погруповані та виведені тією, яка все життя вчила місцевих людей грамоті, колись стане чимось більшим, ніж просто зошит.

…Тим часом внучка баби Варки відкриває піч. Навряд чи коли зі Смідина відпускають гостей, щоби хоча б не розповісти про капусту.

Пекти капусту на празник (27 вересня, на Чесного Хреста) тут – святе. Завчасно готують капустини, вирізають зсередини корінець. Напалюють піч. Вигрібають жар, трохи лишаючи жару всередині. Просто «на чирен» кидають капустини. Одну, дві, чотири… Тепер печі не в кожній хаті, тому капусту часто пече хтось один на окремій вулиці. Піч заліплюють «глієм» (це суміш піску, глини і води, що стає схожою на пластилін). Лишають на ніч. Вранці капустини – темні, пахущі. Їх ріжуть на шматки, приправляють часником, олією, додають квашених огірків, часом – розсолу. Все.

Кишку у Смідині можна скуштувати тільки 13 січня. Ну, і коли приїздять журналісти)
Кишку у Смідині можна скуштувати тільки 13 січня. Ну, і коли приїздять журналісти)

Дівчата з центру культури вже пригощають кишкою. Кишку навмисне пекла мама Оксани Піцик. Насправді ця страва коронна раз на рік – увечері 13 січня. Більшу кишку свині начиняють звичайним дріжджевим тістом, як на хліб. Напихають нетісно, бо тісто всередині підростає. Зав'язують. Проколюють у кількох місцях. Кладуть на бляшку… Чекають, поки зарум’яниться.

Хтось, розказують наввипередки, любить хрумку скоринку, хтось – коли тісто усередині глевке. Але святе – кишку вмочати в тук. Це у жир зі шкварок. До кишки часто цього ж вечора варять юшку з риї, хвоста та вух. І хоча цим традиціями – сотні літ, досі не буває багатого вечора у Смідині без кишки (правильніше – кЄшки). Правда, складно це перевірити в лютому))

Смакувати Смідин можна довго: їсти драглі, ходити «на кости», хоч раз у житті спробувати юшник (ох, це борщик з кров’ю!), розуміти, що таке «сало з кИшко» (де кишко – то вже не кЄшка), уміти зготувати шпирку і навіть знати, що свині у цьому селі їдять …свинєчку.

ДивчЄта!
ДивчЄта!

Та сама. Смідинська!
Та сама. Смідинська!

(…Зовсім скоро смідинці знову порозходяться дворами, де «мертвим ноги гріють». 

З третього дня Великодня і увесь тиждень до наступного вівторка селяни збираються у когось із сусідів, зносять дрова і розпалюють багаття. Кожен мусить принести свій оберемок дров. Сідають навколо багаття і розмовляють. Говорити під час цього незвичного ритуалу треба про померлих родичів. Таким чином поминають рідних.

«Я запитувала у своєї бабусі: «Чого ви гріли мертвим ноги?». А вона каже: «Бо мати моя гріла і баба моя гріла». Ми урізноманітнили трохи цю традицію, бо ми вже тепер несемо до багаття ковбасу і крашанки, щось їмо, а раніше їсти було не заведено. Сидіти біля вогню у Смідині можуть до пів ночі. Якщо одного року сусіди палять багаття в когось одного, то наступного – черга когось іншого. Але йдеш селом – і то там, то там горить… » – каже Оксана Піцик.

Скільки віків у Смідині це роблять, один Бог знає. Але роблять, але –  горить. Файна поствеликодня медитація, так вони проговорюють свої родинні історії і своє минуле).

Оксана і «слони»

Оксана Піцик: «Ні. Не все зламала»
Оксана Піцик: «Ні. Не все зламала»

Побачити людей і рухати людьми – теж талант. Це у неї – сільрада без парканів. І це вона розвиваючи село, робить ставку на …капусту.

Насправді долати бар’єри – важко. Коли я запитую в Оксани Піцик, чи зламали у громаді традицію, наприклад, перерізати стрічки і з концертами та рушниками відкривати об’єкти у селах, вона відповість: «Я цього ще не зламала. Просто стараюся уникати помпезних відкриттів, щоб не запрошувати всіх голів на світі, як це часто роблять колеги, бо я не знатиму, що з ними тут робити». Але короваї, коли у Смідин їде нардеп, в цьому селі не печуть.

За дипломом – вчителька біології. Працювала у рідній школі педагогом-організатором зразу після вишу і луцького ліцею. Якось почула: «Оксано Іванівно, там людей збирають, давай, щоб ти була тут». Тоді в Смідині намагалися «рухати» перший грантовий проект – заміну в садочку даху, який протікав. Вона прийшла, сиділа щось писала для годиться.

Наступного разу обирали вже власне керівників ГО, хтось сказав: «Хай буде Оксана», для годиться. Вона подумала: «Побуду, якщо треба».

У її кабінеті тепер дві карти: одна за плечима, і це карта громади. Інша – по праву руку, і це карта світу, на якій вона позначає, в якому куточку планети живуть смідинці. 

Їй часто дорікають, що чимало проектів із залучення грошей у село вдається саме через те, що онуком смідинського старожила діда Івана, є волинський нардеп Ігор Гузь. Вона не приховує, що саме Гузь зробив для Смідина кардинальне. І це не про гроші. Він так часто сюди їхав, ще будучи місцевим політиком і обранцем волинської громади, так часто збирав тут людей на розмову і штовхав їх до різних проектів, що зрештою вони просто навчилися збиратися і говорити.

Оксана Піцик: «Так раніше не робили» – не варіант»
Оксана Піцик: «Так раніше не робили» – не варіант»

«З ним складно. Я не ідеалізую людину. Але він зумів переламати у наших людях той страх перед публічністю. Я пригадую, що геть давно він якось тут казав, що «Смідин – то маленька Україна» і якщо тут вдасться, то… Навколо цього всього – команда тих, які от радше ідейні, ніж за гроші. І завертілося. Оці мільйон зустрічей, які всі не люблять, але на які треба прийти, спрацювали. Вони дуже треба, щоб люди виговорилися», – зізнається Оксана.

У кріслі голови вона вже другу каденцію. І часто на свої завдання чула: «Ні. Не можна. Бо ми так ніколи не робили». «Так не робили» - не варіант, каже.

На той перший дах для садочка у рамках проекту ПРООН Смідин збирав 15% коштів від громади. Це було нереально важко, бо що тоді тільки не довелося вислухати. Дах зробили. Перші проекти згуртували актив громади. Згодом пішли наступні. І для початку в помпезному смідинському будинку культури провели ремонт зали, в якій можна було б збиратися так, щоб не було соромно за стіни.

Спочатку довели до пуття малу залу, щоб  було де збиратися
Спочатку довели до пуття малу залу, щоб було де збиратися

Де беруть гроші? «Працюють з державними», - розповідають.

На Волині є всього дві громади, які затято судяться з державою за самозаліснені землі. Як ці землі можуть слугувати розвитку громади, розуміють всі. Сміливість відстоювати інтереси своїх територій і не пасувати перед держлісгоспами, які правдами-неправдами уже вважають ці площі лісом, мають тільки в Смідинській і Прилісненській ТГ на Волині.

Смідин, наприклад, здивував прокуратуру тим, що найняв київського адвоката для захисту. Гроші на це знайшли у бюджеті. Заклали 100 тисяч, витратили до 70-ти. І не приховують. А «відкрито воюємо», кажуть.

Тут багато що вдалося. Але є й те, що рухнути вони ще лише мріють. У таких випадках Оксана думає про …слона.

Пропонує побачити Будинок культури не тільки з фасаду, а й зі зворотнього боку. Половина будівлі – в критичному стані. Якщо частину залів громада реконструює, і тут ЦНАП, мала зала, бібліотека, смідинський хаб для молоді і так далі, то за ними у великій залі – руїна… Стеля провалена. У будівлю затікає все, що з неба. Поверх мурів ростуть берези. Помпезна зала на 500 місць завалена і страшна.

Коли цей клуб будували в кращі колгоспні часи, за проектом він мав бути таким, аби всередині можна було розмістити цирк. Згори – купол для акробатів. Сцена крутитися мала б. Попід залою – велике бомбосховище, там довгий час був спортзал, ще й зараз є вивіска, що вхід туди вартував «20 коп». До задньої стіни БК примикає величезний пандус і такі ж великі двері – щоб заводити у смідинський клуб слона. Не смійтеся.

Навіщо і яким чином цей проект втілили у волинському селі – можемо тільки припускати. Слона тут ніколи не було. Не доїхав.

І зараз багато хто каже: знести, зрівняти, звести щось нове. Оксана Піцик вперто виношує плани і на реконструкцію цих стін. Бо вважає: якщо не уміти берегти старе, то нове в принципі не потрібне.

  *  *  *

На Великдень вони знову будуть гріти мертвим ноги. Вони будуть говорити про предків і згадувати минуле. Вони триматимуть на світі стару-стару традицію. Знаєте – чому?

Бо «Смідин не любить програвати». А програє той, хто не цінує своєї історії.

Тому ми переможемо, а тоді – гайда в Смідин на юшник, почути їхнє майтИ і побачити їхні ричкЄ… Заодно перевіримо, що там з пандусом для слона. А раптом?

Смідин – одне з найбільших сіл на Старовижівщині. Нині в громаді – 10 населених пунктів
Смідин – одне з найбільших сіл на Старовижівщині. Нині в громаді – 10 населених пунктів

Фактор розвитку – люди, кажуть тут
Фактор розвитку – люди, кажуть тут

Поміж асфальтами і добротними установами –  ось такі раритети...
Поміж асфальтами і добротними установами – ось такі раритети...

Портал...
Портал...

Колись то був Будинок культури на 500 місць. Відновлюють, ремонтують...
Колись то був Будинок культури на 500 місць. Відновлюють, ремонтують...

Логотипи громади – на багатьох хатах
Логотипи громади – на багатьох хатах

У селі два цвинтаря. І багато місць з історією
У селі два цвинтаря. І багато місць з історією

Каплиця, у якій місцевий священник Лобачевський поховав свою доньку
Каплиця, у якій місцевий священник Лобачевський поховав свою доньку

Зустрічають – як своїх
Зустрічають – як своїх

Оксана Піцик – одна з тих, хто рухає громаду
Оксана Піцик – одна з тих, хто рухає громаду

Тут борються за ліси. Насправді – за гроші
Тут борються за ліси. Насправді – за гроші

Навколо – креативлять
Навколо – креативлять

Тепер ми й самі говоримо майти, бигма і відомо… Щоб зберегти свою гуторку»
Тепер ми й самі говоримо майти, бигма і відомо… Щоб зберегти свою гуторку»

Весь Смідин фанатіє футболом, а  дехто – хокеєм
Весь Смідин фанатіє футболом, а дехто – хокеєм

То смідинські чорняві)
То смідинські чорняві)

Людмила Степанівна тримає зошит з раритетними словами
Людмила Степанівна тримає зошит з раритетними словами

А інша Людмила – чаклує над ляльками
А інша Людмила – чаклує над ляльками

У неї хата – галерея
У неї хата – галерея

Якщо добре придивитися,  скрізь можна знайти бабині скрині)
Якщо добре придивитися, скрізь можна знайти бабині скрині)

На стадіоні. Поле битви для «Смідинських вовків»
На стадіоні. Поле битви для «Смідинських вовків»

А вікна тут – сині
А вікна тут – сині

Сокровенний момент: вони дістають спадок поколінь...
Сокровенний момент: вони дістають спадок поколінь...

Надія Шевчук – про легенди, старі могили та історію
Надія Шевчук – про легенди, старі могили та історію

Що писали у 1959-му?
Що писали у 1959-му?

Залишки колгоспу Сувоорова – помпезна і недобудована контора
Залишки колгоспу Сувоорова – помпезна і недобудована контора

«Приїхала – здивувалася найбільше, як вони говорять»
«Приїхала – здивувалася найбільше, як вони говорять»

Глибинка Полісся
Глибинка Полісся

Упс, бібліотека у селі
Упс, бібліотека у селі

А це вулична книжклва шафа.  Сюди кладуть і газету «Смідинські вісті»
А це вулична книжклва шафа. Сюди кладуть і газету «Смідинські вісті»

Скоро буде ЦНАП
Скоро буде ЦНАП

Цей текст ми готували до війни. Сьогодні  смідинці, як і всі країна, поринили в інші справи.  Аби зберегти те, що маємо
Цей текст ми готували до війни. Сьогодні смідинці, як і всі країна, поринили в інші справи. Аби зберегти те, що маємо

Довідково: 

Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в межах грантового компоненту проєкту EU4USociety . Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження» та Європейського Союзу».

 

Фото Юлії КОЦЮБИ

Коментар
05/07/2022 Вівторок
05.07.2022
04.07.2022