Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Людмила Корнісік
Людмила Корнісік

«Була степовичкою – стала поліщучкою», – народна «дохторка» з Серехович

16:45 17.11.2018
392

Зовсім юною з дипломом медичного училища приїхала на роботу у Людмила Корнісік (а тоді ще Присяжна). Дівчина родом із Миколаївщини у Сереховичах вийшла заміж.

Тут трьох дочок з чоловіком виростила. І своєю працею заслужила в людей повагу, пише газета Волинь.

«Після медучилища я одержала направлення у Секунь . Влітку приїхала в це село і працювала тут два роки. А це ж був 1953-й – аж страшно згадати, як тоді жилося. У сільському магазині можна було купити хіба що керосин і господарське мило. З продуктів – нічого... Пішки йшла у Ковель по хліб. У черзі вистоювала по два рази, щоб два буханці взяти (третій уже в одні руки не давали). Поки ді­йдеш до села, то майже з’їси той хліб. Він був як пластилін – ​глевкий, але голодний не перебирає харчами. От уже коли їхала у Стару Вижівку на якусь нараду, то там могла зайти поїсти у їдальню. Платила я хазяйці, в якої квартирувалася, 100 карбованців за харчі. Та що вона могла зготувати, коли олії навіть не було?! Одне слово – ​повоєння. І цим все сказано», – пригадує жінка.

«З П’ЯТИ ЛІТ МІЙ ІВАН РІС СИРОТОЮ»

Хоч уже в Секуні Людмила Василівна (тоді просто Люда) мала кавалера – ​випускника економічного факультету Львівського лісотехнічного інституту, все ж не судилося з ним пов’язати долю. Заміж вийшла за свого Івана, якого зустріла у Сереховичах. Сюди вона перебралася у 1954-му і працювала в дільничній лікарні.

Жінка бере фотоальбом і, гортаючи його сторінки, показує, зокрема, знімок, на якому вона зовсім юна, з гітарою в руках («дуже любила грати»). Такою приїхала на Волинь. А на іншій світлині — ​її чоловік («він був видний у мене, перший тракторист на селі»).

«Побралися ми 13 січня 1956 року. Більш як півстоліття прожили у парі. А ось уже сім літ, як немає мого Івана. Важким було його дитинство, бо змалку ріс сиротою. Добрі люди не дали пропасти: по хатах жив – ​то в одній сім’ї, то в другій. З війни багато чоловіків не вернулося або інвалідами стали на фронті. А городи треба обробляти, то Іван допомагав вдовам. Так і добував собі кусок хліба. Баба Федоська, у якої жив на той час, і весілля йому зробила. Правда, тоді він у люди вибився. Закінчив курси механізаторів, працював трактористом. А коли ми одружувалися, то був бригадиром тракторної бригади. Уже жонатим закінчив Житомирський інститут сільського господарства і мав посаду інженера в колгоспі», – розповідає Людмила Василівна.

У словах Людмили Василівни – ​нотки ностальгії за тими роками, яких не вернути, за молодістю. Трьох дочок вони з Іваном виростили, чотирьох онуків діждалися. Дуже теплий спогад у жінки про роботу в Сереховичівській дільничній лікарні і неприхований жаль, що два роки тому цей медичний заклад закрили.

«Якби мені колись хтось сказав,  ​що це станеться, то я б нізащо не повірила, що до цього може дійти. Здавалося, в такому великому селі, як Сереховичі, лікарня буде завжди», – розповідає жінка.

Увагу й повагу медсестра заслужила тим, що «як зробить укол, то й болю не почуєш». Тому-то паціє­нти з другого медсестринського поста просилися до неї, коли чергувала.

А як тепер живеться на заслуженому відпочинку?

«У праці,  ​говорить з цього приводу жінка, знову згадуючи про чоловіка: – ​Поки був мій Іван, жилося добре – ​гріх нарікати. А без нього трудно. Як ми залишилися вдвох із Валентиною (з матір’ю живе одна з дочок. – ​авт.), то ще зразу корову не збували – ​три роки якось тягнули. Але ж то треба найняти, щоб хтось сіна накосив, привіз, і ми, як кажуть, здалися. Тепер наше хазяйство – ​кілька курок і собака».

«БУЛА СТЕПОВИЧКА – ТЕПЕР УЖЕ ПОЛІЩУЧКА»

«Я 65 років вже на Волині, – ​каже співбесідниця.  ​Була степовичкою – ​стала поліщучкою. Чи бандерівкою, як нас з Іваном називали у моєму рідному селі, коли ми, бувало, приїжджали на Миколаївщину. Село Сереховичі за моєї пам’яті і розбудовувалося, і занепадало. Як я уже говорила, дільничну лікарню на 50 ліжок закрили. Непросто зараз людям живеться, бо роботи немає. Їде молодь хто куди, щоб копійку якусь мати. Або з дипломами університетів кавою на базарі торгує».

Сама ж Людмила Корнісік і тоді, коли на пенсію пішла, для односельчан так і залишилася медичкою. Кликали й кличуть укол зробити. І то не лише сусіди звертаються за допомогою, а всі, хто знає, яка в неї легка рука. Якщо вже про руки зайшла мова, то у Людмили Василівни вони особливі. І це відомо тим, кому робила масаж (ще й такий талант має). Не одного сереховичівця поставила на ноги. Ось і того дня, коли ми йшли з нашою героїнею вулицею села, то їй зустрівся один із недавніх пацієнтів.

Зупинилася, поговорила з ним. Григорій (так його представила) три роки буквально лежав. По яких тільки лікарях і знахарях не їздив — ​не допомагало. А торік навесні після декількох курсів її масажу немов на світ народився. Уже й на велосипеді їздить. Тепер, за порадою своєї рятівниці, ходить до місцевого озера Серах купатися, «бо ж вода оздоровлює». І таких вдячних пацієнтів у жінки чимало. На її честь у багатьох родинах дівчаткам давали ім’я Люда — ​їх у селі понад 30. І коли вона йде вулицею, то чує звичне: «Добрий день, Василівно!».

А ще Людмилу Корнісік, яка розміняла дев’ятий десяток, можна побачити у місцевому храмі.

«На Волинь зі своєї Миколаївщини я приїха­ла атеїсткою. ​Не знала, як руки скласти у церкві. Не могла подумати, що минуть роки і я співатиму у хорі. Більше того, ​настоятель місцевого храму благословив мене на труд, який не кожному довіряється: понад 25 років я пекла проскурки», – ​каже вона. 

Людмила Василівна зізнається, що, стоячи у церкві, часто подумки звертається до свого покійного Івана і просить: «Забери мене, я вже нажилася». Хоч добре знає, що буде так, як Бог вирішить.

Коментарі
19 грудня
Сьогодні
Вчора
17.12.2018
16.12.2018
15.12.2018
14.12.2018
13.12.2018
12.12.2018
11.12.2018
10.12.2018
09.12.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин