Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Буцинські хутори: хто знищив мирних жителів 75 років тому

17:21 18.03.2018
515

Історія може бути правдивою і уявною, достовірною і лукавою... Але найстрашніше, коли вона кривава. Свідчення тому – події в Буцині, які трапилися майже сімдесят п’ять років тому на хуторах обабіч траси Брест-Ковель, а кровоточать і нині болючими спогадами очевидців.

Про це пише інформаційне агентство Волинські новини.

ПОПЛАТИЛИСЯ ЖИТТЯМ ЗА ЗВ’ЯЗОК З УПА

У 1944 році фронт просувався на захід. У волинських лісах загарбники не мали спокою, адже в той час значно активізували свої дії формування вояків УПА і партизани зі з’єднання Федорова. Вночі з 13 на 14 січня, тобто на свято Василя, німецька військова колона, що була сформована з есесівців та польських поліцаїв у Любешівському та Ратнівському районах, з Каменя-Каширського вирушила трасою Ратне-Ковель. До неї долучилися грабіжники, мародери, вбивці польської національності, що прислужували нацистам. Обоз минув село Вужиськ і опівдні наблизився до Буциня, його замикали поляки. Обабіч траси, в урочищах Трудень та Троцьове, були розкидані хутори: одні метрів за двісті від дороги, інші – значно далі, в лісовій гущавині. Достеменно невідомо, з яких причин розпочалася дика розправа над мирним населенням.

«Причиною таких дій карателів стало нібито те, що біля Вужиська хтось обстріляв їхню колону, – згадує житель Буциня Віктор Зубчик, – чи то партизани, чи упівці, а може, й самі нацисти підняли стрілянину, щоб був привід зігнати злість, бо доводилося відступати. Як розповіли ті, хто дивом уцілів, розстрілювали мирне населення, очевидно таки, поляки, бо розмовляли вони польською мовою, були одягнуті в польську форму. Німці в криваву розправу не втручалися, лише спостерігали за перебігом подій. Їхні поплічники грабували хуторян, забирали в них коней, вози та всіляку живність, зерно. Людей, серед яких були й діти, вбивали, хати та хліви спалювали.

Під час трагічних подій на буциньських хуторах загинуло сімнадцятеро мирних жителів.

«Серед них – Семен та Надія Тарасюки. Їхнім синам Сергієві та Володимиру дивом вдалося врятуватися, бо пішли в ліс, – провадить Віктор Омелянович. – Там і почули стрілянину та побачили, як над верхівками дерев піднімається густий дим. Повернулися на хутір, коли все стихло, і застали матір ще живою. Останніми її словами до старшого, Сергія, було прохання берегти брата».

У сім’ї Півницьких загинула господиня, в обійсті матері мого співрозмовника Олександри Дричик польські посіпаки спалили хату та хліва. Не залишилося ні одежини, ні кружки, ні миски. На щастя, ніхто не постраждав. Жінка, якій було на той час тридцять років, встигла втекти в ліс із двома маленькими дітьми на руках, спостерігала за всіма цими подіями здалеку.

«Вона розповідала, що втікати спочатку думки не було. Але зборов страх, і саме він допоміг уберегтися від смерті, – каже Віктор Зубчик. – Від рук карателів постраждали ті сім’ї, чиї оселі розташовувалися близько траси. Родина мого батька Омеляна Зубчика жила приблизно за два кілометри від неї, в лісі, тож криваві події сорок четвертого її не торкнулися».

«Розстрілювали переважно ті сім’ї, з яких хтось служив в УПА або був пов’язаний з повстанським рухом, а таких у Буцині було дуже багато, всі решта потрапили в ті жорна мимоволі, – переконаний житель Буцина Петро Кошелюк. – Німці й справді лише супроводжували обоз, криваву розправу чинили поляки-осадники, які вірно служили нацистам. Їхньою метою було посіяти ворожнечу між поляками та українцями, і це вдалося».

Сім’я Петра Семеновича, що жила в урочищі Вербина неподалік траси, на щастя, не постраждала. Можливо, тому, що несподівано карателі отримали команду припинити операцію, і все стихло.

«Звістка про криваві події на сусідніх хуторах миттєво облетіла Буцинь. Про це розповіли односельчанам дід Семенчик, якому вдалося втекти, та Володя і Сергій Тарасюки. Натомість мародери забрали в нас сувій сукна, зняли з батька кожуха та вивернули бочку з брагою, – каже Петро Кошелюк, якому тоді виповнилося сім років. – Колись мій батько купив у цьому урочищі землю. Побудував хату, розвів овець та іншу худобу. У сім’ї народилося дванадцятеро дітей, але вижило лише четверо. Найтрагічнішою була доля найстаршого мого брата, Якова. За зв’язок з УПА його закатували кадебісти».

За вільну та незалежну Україну віддали життя 64 хлопці та дівчата з Буциня. Їм було по 18-25 років. На їхню честь у селі спорудили пам’ятник. Кошти збирали по копійці. А коли настала пора доправити його в Буцинь, водій запросив 500 гривень. Таких грошей не було. Тоді Петро Кошелюк скинув із себе шкіряну куртку і сказав водієві: «На, ось тобі плата».

Від такого жесту в шофера прокинулося сумління.

«МАТКА БОСКА, ПОМИЛУЙ!»

Коли двокілометрова колона-обоз увійшла в сам Буцинь, день був сонячний, морозний, а ще святковий, тому більшість людей відпочивали по домівках. Але в сім’ї Мазуриків панувала якась тривога. Тому мати розбудила сина Тимофія. До хати увійшли двоє німців у військовій формі, запитали в хлопця, що він робить. Той відповів, що хворий. Німці подумали, що Тимофій п’яний, бо було свято Василя, щось переговорили між собою та вийшли. Хлопець зачинив хату на засув. Але через якихось десять хвилин до неї вже наближалися зі зброєю у руках поляки. Видно було, що дуже злі.

«Втікай, синку, рятуйся», – попросила мати, бо подумала, що карателі можуть знати про його зв’язок з націоналістами.

Босий, неодягнений, вибіг він на вулицю і, пригнувшись попід тином, забіг до сусідів. У них вже горів хлів. Вирішив утікати до лісу. Пробігши трохи босоніж снігом, почув, що по ньому стріляють з автоматів. Хлопець падав, піднімався, а автоматна черга не вщухала. І таки добіг до перших сосен. Знав, що в ліс карателі не підуть, бо дуже бояться партизанів та упівців.

У лісі мешкала бабуся Марія, яку Тимофій добре знав. Там уже було чимало людей, які почули, що діється на хуторах. Хлопця одягнули та обігріли. Люди виставили сторожу, яка спостерігала за рухом колони. Лише надвечір Тимофій Мазурик повернувся додому. Перелякана мати розповіла, що дуже за нього переживала, бо чула постріли. Поляки допитувалися в неї, хто втікав, а потім забрали деякий одяг, бо брати більше не було чого, і пішли геть. Щоправда, виходячи з хати, один націлив на жінку автомат. Вона закрила обличчя руками і промовила: «Матка Боска, помилуй!»

Поляк, мабуть, подумав, що жінка – також полька, і опустив автомат. Мама розповіла Тимофієві, що саме поляки вбили її сестру – Надію Тарасюк, її чоловіка Семена та бабусю Олену.

Упродовж наступних двох днів після трагедії буциньці хоронили на цвинтарі сімнадцятьох убієнних.

Непростим був життєвий шлях Тимофія Мазурика. У сімнадцять років за зв’язок з УПА його кинули в ковельську в’язницю, дивом уникнув смерті в червні 1941-го, коли у тюрму влучила німецька бомба. Воював на фронті, повернувся додому на милицях. Але закінчив у Львові поліграфічний інститут та університет імені Івана Франка. Досконало знав п’ять іноземних мов. Написав безліч наукових статей. Поховали його в рідному Буцині, поряд із сотником УПА Пилипом Сорокою.

НЕМАЄ НІЧОГО ЦІННІШОГО, НІЖ РОЗУМІННЯ ТА ПРОЩЕННЯ

«Незважаючи на трагічні події 1944 року, розуміючи гірку історію двох народів, мої земляки готові впорядкувати польське кладовище, – каже Петро Кошелюк. – У той час поляків з українцями зіштовхнули лобами нацисти, нині це намагаються зробити окремі політики, але цьому не бувати».

І справді, добру половину сільського цвинтаря в Буцині займають поховання поляків. Нині за цими могилами ніхто не доглядає.

У селі до Другої світової війни був католицький костел з органом. Навпроти стояв православний храм. Муровану будівлю костелу було споруджено коштом фундації польських магнатів Заславських, Яблоновських, Пшесмицьних, про що свідчила табличка на ньому. Самих поляків у селі жило небагато, але через наявність культової споруди саме на буцинському кладовищі й хоронили католиків з усього району.

«Коли віряни обох конфесій приїздили на службу в церкву та костел, то залишали свої фаетони і коней на одному майданчику, – розповідає Віктор Зубчик. – Один до одного ставилися доброзичливо, спілкувалися, жодних конфліктів між ними не виникало ні на релігійному ґрунті, ні в повсякденному житті».

«Після війни костел розібрали, бо людям була потрібна цегла, – провадить Віктор Омелянович. – Залишився підмурівок, на якому згодом поставила хату одна з буцинських родин. Ікони та інше церковне католицьке начиння викинули на смітник. Мама моєї дружини Одарка Дричик підібрала ікону Богородиці, різьблену на дереві та прикрашену коштовним камінням, яка зберігалася в неї тривалий час. Але в дев’яностих роках спритні ділки, скориставшись довірливістю старенької, обманом заволоділи цінним образком».

Старожили розповідають, що за всю історію Буциня від рук українців постраждав лише один поляк – начальник поліції пан Соколовський, родом з Варшави. Його ненавмисне застрелили члени осередку КПЗУ, на яких натрапили збирачі податку, з якими він був. Поховали Соколовського також у Буцині. А від рук німецьких посіпак польської національності загинули сімнадцятеро людей. Але наш мудрий український народ, свято зберігаючи пам’ять про ті страшні події, вміє прощати ближньому заради миру та добросусідських взаємин у майбутньому.

Наталія ЛЕГКА

Коментарі
23 вересня
Вчора
21.09.2018
20.09.2018
19.09.2018
18.09.2018
17.09.2018
16.09.2018
15.09.2018
14.09.2018
13.09.2018
12.09.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин