Залюття: понад 20 вихідців із села стали священиками і черницями

За часів атеїстичної влади невеличке Залюття, що на Старовижівщині, богоборці називали кузнею духовних кадрів. Бо більше двадцяти осіб, що здобули духовну освіту, і нині служать на благо Православної Церкви, є вихідцями з цього села.

У їх числі й єпископ Волинський і Луцький Нафанаїл (Крикота) та ігуменя Стефана (Бандура) – настоятелька Свято-Успенського Святогірського Зимненського ставропігійного жіночого монастиря. Чому саме це невеличке поліське село, розташоване у гущавині волинського лісу, так свято береже авторитет священства, з’ясовувала Наталя Легка на сторінках видання «Вісник+К».

У селі до останнього відмовлялися від телебачення

Старожили розповідають, що жителі Залюття від самого його заснування 1565 року завдяки своїй праці ніколи не бідували, оскільки були людьми заможними, мали чимало землі, пасіки, виготовляли на продаж бочки та інші предмети домашнього вжитку. Але, попри  статки, у селі чомусь ніколи не було своєї церкви – парафіяни ходили в храм за десять кілометрів у сусіднє Кримне.

Сім’ї в селі були здебільшого багатодітні. Батьки виховували дітей згідно з євангельським вченням. До останнього залюттівці не користувалися й телебаченням. Саме в таких умовах, мабуть, і народжується покликання до священства.

– З давніх-давен у нашому селі закладений піст, – розповідає жителька Залюття Любов Ковальчук. – Дотримуються його дорослі, привчають до цього й дітей. Великий вплив на моїх земляків мав митрополит Волинський і Ковельський Ніфонт (Солодуха) із сусіднього села Галина Воля. Він часто бував у Залютті, для багатьох був духівником. Чимало своїх духовних чад благословив на священицький шлях.

Коли у село приїздив владика Ніфонт, у школі, згадують, був справжній переполох. Вчителі телефонували в райцентр і повідомляли владу. Траплялося, що звідти навіть висилали облави на віруючих. Але люди не боялись ніяких репресій. Слово Боже слухали у сільських хатах, закриваючи вечорами вікна ряднами, щоб ніхто зі сторонніх не виказав вірян.

Батюшка у дев’ятому коліні

– Неабиякий влив на прихожан із Залюття та окружних сіл мав також отець Андрій Кудласевич, який служив у Кримному, – розповідає Людмила Сімонович. – Він повінчав усіх людей старшого віку, які до цього не були у церковному шлюбі. Молодих навчав ніколи і ні за яких обставин не знімати натільний хрестик, носити темну хусточку у піст. Сам він мав дуже багато дітей. Один із його синів є священиком у Білорусі, інший – у Ковелі, дві доньки прийняли постриг у черниці.

Першим монахом, вихідцем із Залюття, став брат Людмили – Анатолій Скакун, нині ігумен Роман.

– Непросто йому довелося, – розпові­дає жінка. – І в школі зневажали, і оцінки занижували, і в міліцію викликали. А після того, як довідалися, що хлопець збирається поступати в духовну семінарію, то переслідування стали ще жорсткішими. Анатолій втік з дому, переховувався по залізничних вокзалах, а згодом таки вступив у Ленінградську духовну семінарію. Нині за станом здоров’я ігумену Роману довелося залишити Житомирщину, де він очолював Ємільчанський округ,  і перейти у Корецький Свято-Троїцький жіночий монастир.

Священиком був і покійний чоловік Людмили Сімонович, служив у сусідньому селі Любохини, а нині – її син протоієрей Серафим Сімонович, клірик Волинської єпархії. Він – священнослужитель у дев’ятому поколінні.

Вчителі вистригли на голові учня хрест

Непростим був життєвий шлях і трьох братів з родини Крикот. Одного з них ми знаємо як єпископа Волинського та Луцького Нафанаїла, за плечима якого ректорство у Почаївській духовній семінарії. Двоє інших служать кліриками РПЦ – ієрей Валентин Крикота та протоієрей Микола Крикота. Останній – настоятель храму в Митищах Московської області. Залюттівські старожили згадують, як ще зовсім малим, з третього класу, він сам ходив у сусіднє Кримне у храм. Ні дощу, ні хуртовин, ні вовків він боявся, а своїх вчителів, котрі не пускали хлопчика до церкви. Було, що йому навіть хрест на голові вистригли.

З неабиякою повагою розповідають у Залютті і про родину Григорія Будимка. Його доньки хоч і не прийняли монашого постригу, але вірно служать Богові. Ольга завжди була при владиці Ніфонту, Валентина керує церковним хором в одному з турійських храмів, Любов – у Залютті. Одна сестра Григорія, Галина, співає у церковному хорі села Залюття, Віра, хоч має слабке здоров’я, але постійно в домашній та церковній молитві. Племінник Сергій, що живе у Москві, пише ікони. Племінниця Галина працює у Волинській єпархії.

Гордість села й ігумен Фотій (Бегаль) – начальник Валаамського подвір’я, ієромонах Амфілохій (Бовкуш) та його пле­мінник монах Трофим – насельники Почаївської лаври, монахиня Ірина (Бандура) – насельниця Свято-Успенського Святогірського Зимненського ставропігійного жіночого монастиря, мати ігумені Стефани, котра нещодавно відійшла до Господа, інокиня Тетяна – насельниця Зимненського монастиря, архімандрит Сава (Базюк) – насельник Троїце-Сергієвої лаври, протоієрей Дмитро Юхимук – настоятель храму Преображення Господнього у Старій Вижівці.

Сон став пророчим

Залюттівці, як легенду, переповідають віщий сон, що колись наснився Ганні Гетюк. У ньому старенький сивий дідок, що нагадував одного зі святих, передбачив: чимало всілякого траплятиметься в майбутньому у світі, але село обійдуть біди та нещастя, а місце, де воно розташоване, буде особливим, святим,  Богом благословенним. Так і стається.

Два роки тому віряни села Залюття відзначили двадцятип’ятирічний ювілей місцевого храму, зведеного на честь чудотворця преподобного Сергія Радонезького, який за свої подвижницькі труди удостоївся бачити Матір Божу з апостолами. З 1997 року його настоятелем є ієрей Юрій Гринько. Церковне начиння храму придбано на пожертви парафіян та монахів – вихідців із села. Тут можна прикластися до частинки мощів преподобних Сергія Радонезького, Іова Почаївського, Амфілохія Почаївського. У церкві зберігаються мощовик з мощами 23 угодників Божих, частинка Животворящого Древа Хреста Господнього, частинка древа з іконкою преподобного Серафима Саровського з канавки святого. До цих святих моляться, у них просять допомоги, підтримки. І поки у храмі та в оселях місцевих мешканців лунає молитва, духовна спадщина має своє продовження.