Три незвичайні історії про Грабове від його жителів
-
-
>
-
>
-
>
3065
Жителі Грабового поділились історіями про рідне село.
Про це пише газета «Волинь-нова».
Ірина Онищук 25 років тому оселилася у Грабовому, яке за чверть століття стало для неї вже рідним.
«Родом я із села Раків Ліс, що поблизу Каменя-Каширського. Знаєте, яке воно велике, ще й під боком у райцентру. Тож коли односельчани почули, куди мене закинула доля, то говорили: «Боже, Іра, і що ти там будеш робити? Як житимеш у такому маленькому селі?Зате зараз, як їде сестра в гості, то з нею просяться й інші рідні, бо, як вони кажуть, тут так гарно, спокійно, добре – справжня благодать», – розповідає жінка.
289 чоловік зареєстровано у Грабовому. Це ті, за словами Ірини Онищук, хто йде на виборчу дільницю. А фактично живе півтори сотні. Звичайно, літом більше, коли городи треба обробляти, то перебираються з Ковеля чи зі Старої Вижівки до батьківських обійсть.
Ірина Олександрівна ще застала колгосп «Україна» і все, що з 1986 року (саме тоді Грабове відділилося від Сереховичів і було створено своє господарство) побудував тут його голова Іван Кручковський.
«Три роки працювала економістом, головним бухгалтером, – пригадує жінка, – а потім колгосп розвалився. А в мене вже була сім’я, діти росли, яких треба було годувати. Тож бралася за все, аби копійку заробити. Мій чоловік часом каже, що цим могла б і не хвалитися, але і вам розкажу, який шлях пройшла. Була і бригадиром, і листоношею, і балотувалася на сільського голову, і навіть на пилорамі в селі Тойкут палети складала. Одне слово, ніякої роботи не боялася», – розповідає Ірина Онищук.
Колишня директорка школи Людмили Ступік розповідає, як відстоювали закриття школи у селі.
«Куди тільки не зверталася. Вже ніби є проект ремонту. Хочеться, щоб дорога була з асфальтовим покриттям, бо поки що нам її прогрейдерують, коли вибоїни уже не можна обминути, і ми й тим тішимося», – каже жінка.
Саме від Людмили Володимирівни ми почули про походження назви села. За першою версією – тут нібито росло багато грабів. А за другою – за Польщі пан Грабський жив у цьому краї, мав володіння. Довго зберігався будинок із того маєтку. Бабусі, уже покійні, згадували, що служили в цього пана в 1930-х роках. Казали, пані дуже добра була.
Родину Грабського, як досі пам’ятають тут, у 1939-му знищили совєти – «не встигли виїхати».
Степан Сагаль – патріот свого села. Тут він народився, звідси пішов у велике життя. Сталося так, що багато років живе зі своєю сім’єю в місті Високе Брестської області (дружина родом із Білорусі).
«Але Грабове є Грабове. Без рідного села свого життя не уявляю. Тут моя мама, якій дев’яностий рік іде. Вона мене виростила, тяжко працювала, щоб я вивчився, вищу освіту мав — кабанів і телят годувала й продавала, аби мене підтримати. До того ж я у неї один – моя єдина сестра рано померла. То вже мій святий обов’язок доглянути її. Забрав би маму до себе, але вона не хоче покидати своєї хати», – розповідає чоловік.
У розмові відчувалося, що навіть коли б і не ця обставина, то чоловік не забував би рідного села. Він цікавиться історією Грабового, дорожить своїм корінням. І гордиться односельчанами, які стали відомими. При нагоді згадав, як три роки тому сюди, на свою малу батьківщину, де й досі стоїть дідівська хатка, приїжджав актор Володимир Талашко, якого ми добре знаємо за фільмом «У бій ідуть одні старики».
