«Розстріляне весілля» у Яревищі: 80-та річниця трагедії

У селі Яревище на Волині 12 лютого 1944 року сталася трагедія, яку яревищенці вже десятки років зберігають у своїй пам’яті, як «розстріляне весілля».

Про це пише вчитель Євген Постригач у фейсбуці.

«У сім’ї жительки села Ганни Сех помер чоловік і батько чотирьох дітей. Старшу (незаміжню) доньку забрали на примусові роботи в Німеччину. На руках жінки залишилося ще двоє малолітніх діток. Уся надія була на старшого сина Фокія. Але і його могло чекати вивезення, хіба що одружиться, тоді уникне лихої долі, бо сімейних не чіпали», − ідеться в дописі.

Як пише Євген Постригач, посватав Фока Сех сусідську дівчину Гликерію Пашкуду. Із весіллям зволікати не стали й призначили на 11 лютого. Правда, місцевий священник довго не погоджувався вінчати молодих на велике церковне свято − Трьох Святих, бо це суперечить установленим церковним канонам. Та все ж повінчав.

Тоді все складалося якось не так. Весілля мало б бути перенесене із ряду причин. Щось ніби протестувало проти його проведення. Навіть у день, коли їхали до молодої на підводах, в останньої раптом відлетіло колесо і покотилося назад до хати молодого», − переказує вчителька світової літератури М.І.Стецюк спомини своєї нині вже покійної бабусі Ганни (по чоловіковій лінії). І А.С. Ковбак, мати якої теж загинула на весіллі, згадує, що хліб, який мати пекла, щоб взяти з собою на весілля, теж ніяк не вдався…

«Весілля було 12 лютого в хаті Ілларіона Пашкуди − батька нареченої. Серед весіллян від родини молодого опинився невідомий червоноармієць. Як він потрапив на весілля − забулося: можливо, заблукав на лісових стежинах. Як годиться, гостя запросили за стіл», − ідеться  в повідомленні.

Про подальший хід подій на «розстріляному весіллі» навіть самі очевидці розповідають різне. Як би там не було, автомат «гостя» якимось чином опинився в руках молодих хлопців-весілян, які поблизу хати відкрили стрілянину по встановленій мішені.

Постріли почули німці та поліцаї Заболоттівської районної окупаційної управи, котрі пиячили неподалік, у сусідньому урочищі Душево. На кількох підводах карателі наблизилися до місця весілля.

За спогадами А.С.Ковбак (1936 р. н.), серед поліцаїв німців не було, як не було серед них і поліцаїв-поляків. То були лише поліцаї-українці. Отримавши інформацію, що на весіллі повно партизанів, поліцаї повернулися в Заболоття, доозброїлися кулеметами й лише по тому наблизилися до місця весілля − і на хуторі Заполона розігралася трагедія, при згадці про яку й нині холодне кров.

«Німці! Німці!» − закричали весільники, побачивши поліцаїв. Захмелілий червоноармієць вискочив на подвір’я, забрав у хлопчаків свій автомат, випустив із нього чергу в бік ворога, а сам утік до лісу. Карателі відкрили вогонь у відповідь... Крик, лемент, люди кинулись урозтіч. Хтось заховався в хаті, хтось − під лавку, хтось − за піч, у комору... Але й там їх наздоганяли кулі. Місцевий поліцай Кирило Зварич, зайшовши до хати, упритул розстрілював своїх же земляків», − ідеться в дописі.

Г.І.Пашкуда (нині вже покійний), брат молодої, якому тоді було вісімнадцять років, згадував, що хто встиг вискочити з хати до того − той врятувався, хто залишився − згоріли. Батько його побіг у хлів, щоб випустити худобу, так поліцай там його і застрілив. А молодята згоріли... їх упізнавали потім по уцілілих кусочках одягу... Врятувалися лише ті, хто був надворі і втік до лісу, прикриваючись димом від запаленої хати.

Як згадує А. К. Бідзюра (нині вже покійний), після описаних подій цей «гість»-червоноармієць приблукав на «Бадзьове» і змусив батька Адама Корниловича (Корнила Васильовича, 1904 р. н.) везти його вглиб лісу, щоб десь зустріти червоних партизанів. На одному спостережному посту партизани горе-гостя забрали й більше про нього досі нічого не відомо.

«Батько, небагатослівно поспілкувавшись у дорозі з цим незнайомцем, зробив висновок, що це був солдат-кадровик, росіянин, бо розмовляв тільки «по-русски» і з російським акцентом», − розповідав А.К.Бідзюра.

Убитих ховали на кладовищі наступного дня, 13 лютого. Кожного − своя родина. Щоб не ображати пам’ять померлих, від яких на згарищі хати залишилися лише шматочки одягу чи взуття, викопали величезну яму, зсунули туди рештки хати, перемішані з людськими кістками, й насипали братську могилу. Згодом на цьому місці встановили пам’ятник, а в 2010 році пам’ятний знак було повністю оновили.

«Батька молодої (Іларіона Потаповича Пашкуду) і його доньку (наречену Гликерію) поховали в одній могилі, нареченого Фоку Сеха − в окремій могилі. Чому їх, уже повінчаних, не поховали в одній могилі – забулося», − ідеться  в дописі.

Того страшного лютневого дня серед тих, хто врятувався, була Текля Боярчук, котра готувалася стати матір’ю. Тікаючи від смерті, на снігу народила мертву дитинку...

Круглим сиротою після весілля залишився Авдій Бегаль, якому виповнилося тоді лишень десять років. Його врятувала від смерті рідна мама Текля Кіндратівна, прикривши від куль свою рідну кровиночку власним тілом.

За метричною книгою реєстрації актів про народження, шлюб і смерть парафіян Свято-Вознесенської церкви за 1944 p., число жертв трагедії складає двадцять п’ять людей.  

На кладовищі села 13 лютого поховали 19 жертв трагедії, 14 лютого − ще п’ять осіб, 17 лютого − ще одного загиблого. У метричній книзі в графі «Причина смерті» яревищенський батюшка Іоан Семенович записав: «Усіх побила німецька поліція в день свадьби в домі батька нареченої із кулемета і запалила дім, від чого багато людей згоріло на вуголь. Причиною послужила присутність на свадьбі одного червоноармійця, котрий, відстрілюючись, втік невредимий».

Сельчани поховали 17 лютого 1944 року останню жертву розстріляного весілля – А.М.Міндера. Його тіло впізнали лише за пряжкою шитика. 

Установити кількість усіх жертв розстріляного весілля немає можливості, оскільки загиблі родичі могли бути захоронені на кладовищах у сусідніх селах.

Ці страхітливі події в лютому-березні 1987 року намагалися відтворити київські «кіношники». І саме завдяки тодішньому сільському голові, нині покійному земляку Василю Тусю, фільм відзняли.

У знятому документальному фільмі «Горіла сосна, палала...», щоб наблизити реальність до подій того рокового дня, 12 лютого 1987 року, в селі Яревище провели справжнє весілля. Молодята, Людмила Зубчик і Володимир Старчук, погодилися на визначену режисерами дату й сюжет фільму.

Не менш важливий був і той факт, що тоді, у часи горбачовської «перебудови», на весіллях забороняли горілку. У зв’язку з тим, що це потрібно було для зйомок фільму, на заборону всі служби «заплющили очі».

Готуючись до весільної церемонії, домовилися про розмальовані брички із Шацького національного парку, справжні білі кожухи для молодят і навіть знайшли музиканта-скрипаля Йосипа «Жука», котрий грав на весіллі ще тоді, у 1944-му.

Окрім відтворення одного з кривавих епізодів тієї страшної війни, фільм переслідував ще й політичну мету − віддати під суд поліцая Зварича, який, за інформацією спецслужб, заховався в Англії. Подейкували, що він служив там при церкві. У селах Яревище, Кримне, Мокре колишнього Старовижівського і Гута, Тур, Заболоття, Заліси, Краска  Ратнівського районів провели збори, на яких писали листи-звернення до прем’єр-міністра Англії Маргарет Тетчер із вимогою видати Зварича радянському правосуддю.

Газети «Радянська Волинь» (Коваль О. Іменем справедливості. - 06.04. 1986) і «Сільські новини» (Пам’ять людська не прощає. - 15.04.1986. - № 46) писали, що, звертаючись до англійського уряду з проханням видати злочинця, аби він відповів за скоєне, сподівалися на аргументи документальних свідчень. На місце трагедії пізніше навіть приїжджали англійці, однак Зварич так і не постав перед судом.

Але стрічка загубилася серед архівів кіностудії імені О.Довженка. І тільки в 2013 році, дякуючи все ж тому В.Тусю і Ю.Бідзюрі  (земляку, який проживає в м.Києві) стрічку віднайшли і дали змогу кожному односельчанину пережити ті страхітливі події через розповіді очевидців з екрану.

«…Нині, коли чуєш весільний розспів «Горіла сосна палала» ненароком згадуєш оту страшну трагедію яревищан – розстріляне весілля», − написав Євген Постригач.