Поліське стало рідним селом для білоруски

21 Серпня 2020, 14:51

2427

Ольга Волох

Хоча Ольгу Волох у Поліському ще й нині називають білорускою, але для неї воно вже давно стало рідним.

За її плечима 52 роки трудового стажу – найбільше серед усіх місцевих жителів. Стільки мало в кого є й загалом у нашому районі. Торік Ольгу Іванівну навіть відзначили за це на Дні села.

Але для неї головне не нагорода, а повага і авторитет, які заслужено здобула в односельчан за понад півстоліття невтомної праці.

«Сама я родом із села Хорськ Столинського району Брестської області. Ще зовсім юною влаштувалась у Бресті на роботу у швейну фабрику. Як довелось шукати квартиру, поселилась в одну разом із Катериною Яриніч із Поліського, котра також працювала швеєю. Потоваришували з нею, спали на одному ліжку, а коли мав йти в армію її брат Анатолій, Катя накупляла різних продуктів: ковбаси, качок, курей і попросила мене допомогти це все завезти додому», – зазначає Ольга.

Відтоді минуло понад 47 літ, але про той день, коли вперше приїхала у Поліське, жінка розповідає, ніби він був вчора.

«Нас зустріли з поїзда у Чевелі. Як виявилось, Анатолію дали відстрочку. Але куди діватись, як ми чималі торби із собою присунули? Давай святкувати. Увечері пішли у клуб на танці. Це була осінь 1972 року. На той час у селі вже було збудоване нинішнє приміщення нашого закладу культури. Танцювали у фойє під мелодії польок та вальсів, які вигравав сільський баяніст. Катя познайомила мене із її родичем Олександром Волохом. Ще й промовила тоді: «Ось я тобі дівчину привезла, як ти й просив»», – розповідає жінка.

Після танців Олександр запропонував гості показати село. Хоча йшов дощ, але пара зайшла аж на міст, який тоді ще був дерев'яний. Там обмінялись адресами для листування. Блокнот настільки промок, що літери перебились на дві сторони. Ледь було видно написане. Проте це не стало перешкодою у розвитку їх стосунків.

Невдовзі молоді люди знову зустрілись, телефонували одне одному, а в березні 1973 року зареєстрували шлюб. Хоча він проіснував півтора десятиліття, допоки чоловік не покинув Ольгу Іванівну із двома синами, а сам виїхав у Київську область, та все одно жінка пригадує цей період свого життя без якогось жалю. Навпаки – поринає у спогади з приємністю і романтикою.

Можливо, тому, що, залишивши велике місто і приїхавши у тихе і невеличке Поліське, попала до людей, які швидко прийняли нову жительку за свою. Тут у нас якраз знадобились її вміння, адже у селі працював комплексно-приймальний пункт, де з 1 квітня вона почала працювати завідувачкою.

«Ми приймали замовлення і шили різний одяг: плаття, спідниці, штани, халати. В магазинах на них існував дефіцит. А у нас тканину, яку я привозила зі Старої Вижівки з побуткомбінату, можна було вибрати, визначитись із фасоном та розмірами. Отож попит на наші вироби був чималий і в Поліському, і в сусідній Брунетівці», – пригадує Ольга.

Трудилась тут Ольга Волох вісімнадцять років – аж до 1991-го, коли почалась економічна криза. Після цього стала працювати страховим агентом. Крім Поліського та Брунетівки, займала і Чевель. Люди тоді ще тримали багато худоби, страхували від нещасних випадків її, свої будинки, інше майно. Отож, як згадує Ольга Іванівна, попоїздила по цих трьох селах велосипедом.

А коли шукали соціального працівника, у сільській раді озвучили її кандидатуру на цю посаду. Так вона потрапила на роботу у територіальний центр з соціального обслуговування. Старші люди, з якими працювала, потребують особливого підходу. Це останнім часом їх було троє, а на початку обслуговувала до двадцяти.

Кожного з них вислухати необхідно, підбадьорити, постійно підтримувати у серці вогник надії. Ольга Волох із цим успішно справлялась 27 років, якнайкраще виконувала свої обов'язки, бо по життю є справжнім оптимістом, навіть у найважчі часи ніколи не опускала рук. Сама завжди жвава та енергійна, і інших може розвеселити.

Хоча стала пенсіонеркою вже давно, але вийшла на заслужений відпочинок лише навесні цього року, коли районний територіальний центр соціального обслуговування ліквідували. Але й вдома не сидить без діла: то господарством займається, то ще ремонтні роботи в оселі, де й так все доглянуто і чисто, затіяла.

Двоє її синів – Валентин і Руслан – живуть у Ковелі, їздять на роботу у Польщу. Тож виглядає, коли до неї приїдуть гостювати діти з внуками. У Білорусі в Ольги Іванівни залишилась лише старша сестра, з якою час від часу листується. А за понад 47 років у неї вже сформувалась чимала родина у Поліському: куми, свати, друзі, котрим завжди рада.

Любить ходити по гриби в гарний сосновий ліс, який межує з її подвір'ям, часто відвідує річку, яка протікає поруч. Від спілкування із близькими, односельчанами та усіма знайомими, прогулянок навколишньою мальовничою природою отримує найбільшу наснагу і черпає свої життєві сили.

Юрій КОВАЛЬ

Фото автора