Жінка з Рокити поховала двох дітей, ще одна донька – важкохвора

Любов Лазарук із села Рокита розповіла про свою нелегку долю: їй довелось поховати двох дітей.

Про це пише Вісник. 

«Коли я була маленькою, то не розуміла, чому мама так гірко плаче, поки сама не стикнулася з подібною бідою. Хоронити своїх дітей – тяжке випробування, з яким неможливо змиритися», – розповідає жінка.

ДРУГА ВАГІТНІСТЬ СПРОВОКУВАЛА НЕДУГУ

«Моя мама Віра Якимук народила семеро дітей, вижили лише четверо. Оля у чотирнадцять років обморозила ноги, почалася гангрена, і вона померла. Друга, Маринка, у шість років пішла на той світ від скарлатини. Марійка у три місяці померла невідомо від чого», – розповідає Любов Наумівна.

Після родинної трагедії Люба вирішила, що обов’язково буде медиком. Закінчила Ковельське медучилище, працювала у Бресті, потім повернулася в рідне село – і так до пенсії. У сімнадцять років вийшла заміж за односельця, і згодом у них знайшовся хлопчик, якого у місяць блискавично забрала пневмонія. Це був перший великий стрес. Потім народився синочок і дві донечки. Лазаруки звели новий дім. 

«Коли Оксанці виповнилося десять, почала помічати у неї нездужання, кволість. З’ясувалося, що це важке генетичне захворювання крові, за протіканням схоже на онкологічне, яке в нашому випадку передається по жіночій лінії. Але й з цим живуть люди, тільки підліковуватися та берегтися треба. Боролися за життя, досягли ремісії. Донька повернулася до звичного життя, навчалася, працювала, не залишилася й без пари, народила донечку Віолетту. Коли під час першої вагітності вдалося уникнути ускладнень, то друга спровокувала важку недугу», – не може згадувати без сліз Любов Наумівна.

Часи тоді були непрості, виживали, хто як міг, тож аби отримати допомогу по вагітності та пологах, Оксана влаштувалася на роботу, що була не зовсім під силу. Захворювання знову повернулося, дитину вона втратила. Ліки коштували шалених грошей.

«Коли стало зовсім зле, хотіли доправити Оксанку в Брест, але через кровотечу не змогли транспортувати», – каже Любов Лазарук.

Донька померла у 2007 році, в тому ж місяці, що й народилася, – в лютому. Їй було лише 27, донечці Віо­летті виповнилося п’ять років. Відтоді відлютувала не одна зима, але Любов Наумівна й донині з вдячністю згадує тих районних лікарів, які рятували її дитину: акушерів-гінекологів Світлану Ющик та Миколу Горщара, терапевта Наталію Капітулу. Бідкається, що зрідка бачить свою внучку Віолетту, яка нині живе далеко від бабусі і стала зовсім дорослою.

ЇСТЬ ГЕНЕТИЧНА ХВОРОБА

Та біда сама не ходить. Як грім серед ясного неба: такий же діагноз, як був у Оксани, поставили й молодшій доньці Тетяні. У неї подружнє життя не склалося, повернулася до мами, сама виховує малого Костика, мусить їздити на заробітки, бо гроші потрібні і на сина, і на лікування.

 – Мій хрест нелегкий, але є в людей ще важчі, – вражає силою свого духу Любов Наумівна, намагаючись черпати в житті позитив, бо й сама настільки щиросердна та як медик безвідмовна, що ніхто поганого слова про неї не скаже.

Коли нестерпно боляче, згадує двадцятьох своїх похресників, які також стали її дітьми, та понад п’ятдесят онуків, подарованих тими, за кого взяла відповідальність під час таїнства хрещення. А ще ділиться рецептом, як протистояти в житті стресовим ситуаціям, бо, незважаючи на пору року, вже багато років щодня обливається холодною водою, і це додає сили.

«Не можу зламатися, бо є для кого жити: Таня, Костик, Віолетта, Петя із сім’єю», – розповідає про кожного так, ніби пригортає до серця і молиться, щоб у рідних все було гаразд.

Наталія ЛЕГКА