Інтерв’ю військового Ісуса зі Старої Вижівки

Старший лейтенант Ісус-Назарій Коржов, який родом зі Старої Вижівки, є командиром розвідувальної роти 24 окремої механізованої бригади імені короля Данила.

Його бойовий шлях почався ще до повномасштабного вторгнення, а далі були бої в Кремінній, під Бахмутом та на Херсонщині. Про це, тактику вагнерівців та чому Ісус має таке особливе ім’я − офіцер розповів в інтерв’ю, яке оприлюднили в ютубі.

– Як ти отримав таке цікаве ім’я?

– Узагалі цікава сімейна історія. Багато хто дуже дивується, а дехто навіть вже звик, тому що знає мене з дитинства.

 Мій тато в минулому був небезпечним рецидивістом. У батьків довгий час не було дітей. Ну і тато так щось раз-два-три нічого нема,  через деякий час «психанув» і поклявся перед Богом, що якщо народиться перший хлопчик, то назве його не в честь там дідів-прадідів, а на честь Бога − Ісусом. Через два тижні дзвонить мама і каже: «Я вагітна». Ну а пацан сказав – пацан зробив.

Друге ім'я Назарій дали львівські побратими, бо є люди, яким дуже незвично або вони з якихось релігійних вподобань не можуть так звертатися, тому назвали Назаром-Ісусом.  

Коли був малим, було звично для мене: ну ім'я то як ім'я, але коли пішов в школу, то воно вже якось так почалося різне зі сторони однолітків, приколи. Я не звертав на них уваги і досі не звертаю і вже звик типу до такого «Святий», «То твій кореш Іуда», «Ти знаєш Люцифера».

Запрошували на різні телепередачі, такі як «Хочу і буду», потім «Без табу» з Ольгою Герасим’юк.

Найбільше всіх цікавило, чому особливо небезпечний рецидивіст у минулому назвав сина на честь Бога Ісусом, бо раніше такого в історії не було ніколи: я був першим в Україні і в Європі.

Коли реєстрували ім’я, то там сказали: «Ви що п’яні, йдіть проспіться, тоді прийдете, ми не можемо такого зробити». А батько каже: «Ну як так». Відкрили книгу з іменами: там було, що існує таке ім'я древнє єврейське, але не користується популярністю. І батько їм: «Та яка різниця, давайте називайте».

– Чи віриш ти в Бога?

– Вірю в Бога. А оце що ходять в церкву чи не ходять − я вважаю, що це справа кожного. Ну це моя особиста думка. Дехто говорить, що на землі все так погано, що сам Ісус прийшов в армію служити, що послали з неба сюди.  

– Який твій бойовий шлях?

– Служу у 24 окремій механізованій бригаді на посаді командира розвідувальної роти. В армії − з 2017 року контрактником. Служив у 80-й десантно-штурмовій бригаді з самого початку. Сказали після певного періоду, що в тебе є непогані задатки, можливо, ти підеш вчитися на офіцера. Ну довго я так думав, років два. Після цього наважився та пішов навчатися в Одеську військову академію.

Під час повномасштабного вторгнення був випуск, і потрапив в 128 гірсько-штурмову бригаду служити в кінці березня. Лиман, Кремінна… Я їду туди, приїжджаю, не знаю нікого. Висадили, що робити, куди йти? Потім познайомився з тимчасово виконуючим обов’язків командира. Кажуть, лінія фронту недалеко. Я думаю, треба щось спробувати. Кажуть мені: спробуєш бути пілотом, дали мені мавіка. Я швидко зорієнтувався, що робити там і як.

Познайомився ще з одним хлопцем, в нього був позивний «Преподобний». Почали ми на передній край «літати». Наступали росіяни, якось так закрутилося, зав’язався бій, я отримав першу контузію.

Згодом росіяни перерізали дорогу між Лиманом і Кремінною, ми прийняли рішення відходити. Складність була в тому, що лінія фронту постійно змінювалася, доріг ми не знали, але нам вдалося вийти без жодного пострілу.

Після боїв за Кремінну ми залишилися в Торську. Ворог почав стягувати війська, тому ми змушені були відійти на більш вигідні позиції.

Пригадую, як ми вискакуємо з того місця, де були, останніми. Сіли в машину. Я ні дороги не знаю, ні  куди їхати. А на сусідній вулиці підтягуються росіяни. Просто по цій вулиці ми вилітаємо в сторону Лимана. Ти просто пролітаєш, ворог стріляє, все посічене. За трохи противник був уже повністю там, де ми перебували. Сили у ворога переважали.

– Що було після Кремінної?

– Після Кремінної далі почалися переправи. Ми стояли під Сіверськом та навколишніх селах. Ворог накопичив сили там і можна сказати, що зрівняв Кремінну із землею.

Противник почав просуватися −  Білогорівка, Шепелівка, Сіверськ, Дронівка…  Ворог провернув велику операцію на Білогорівці, а село просто зрівняли.

Знищуємо одну переправу, а  вони ставлять другу, їхні машини вже чекають. Ми просто були в шоці. Танк провалився, втонув, а вони по ньому далі поїхали.

Я не знаю, що ними керує для того, щоб отак іти на чужу землю. Вони ж не відбивають, це ж чужа територія, взагалі чужі кордони.  Я навіть не знаю, чим вони так мотивовані. Варіант − що це людям просто по кайфу, і  вони настільки притрушені, що от їм оце подобається. Ще варіант, що їм просто сказали вперед і ні кроку назад.  

Після переправ нас направили на Вугледарський напрямок. Ми разом з 72-ю бригадою допомагали відбивати позиції та стримувати там агресію.

На Соледарському напрямку отримав поранення. Нас просто перекидали туди, де хтось з наших просідав або противник наступав.

Згодом нас перекинули на Херсонський напрямок для на наступальних дій. Ми приїхали, почали готуватися.  Ну нам сказали: тут ви маєте наступити і 30 кілометрів проламати. Ми такі: та яке, це просто на смерть, там усе укріплено, у них там такі резерви.

І от ми, як кажуть по-піхотному, вклинюємося в передній край. Ми перші, далі за нами наступний батальйон, потім ще один, і так один блокпост за іншим. По нам працювала артилерія, все повністю летіло. Це було на одному характері. На фарті залітаєш – починається місиво. А росіяни просто через поле тікають – хто куди. Проламали передній край – і все у ворога посипалося.

Згодом у Росії по телевізору заявили по всіх новинах, що вони прийняли рішення забрати всі свої війська із Херсона. Чим далі ми продавлювали ворога, тим більше він тікав і залишав техніку.

– Як у Херсонській області ти отримав поранення?

– На Херсонщині я був тяжко поранений. Поїхали забрати своїх поранених, але потрапили на кероване мінне поле. Місяць взагалі я не ходив.  Але, як і після першого поранення, одужав – повернувся в стрій.

Почалась Бахмутська компанія,  ми були зі сторони Соледару. Вагнери тупо тактично вибивали по одній хаті, по одній посадочці, по одному бліндажику. Їх знищували колосальну кількість, вони там стільки людей поклали.

– Яка техніка була у вагнерів на той момент?

– Були тільки танки, і то рідко вони виїжджали, бо знали, що його можуть піймати. І артилерія. Повністю все вибивали і знищували. Такими навалами йшли, що не можна було стримувати. Люди втомлюються, ти постійно стріляєш, а вони лізуть і лізуть. Вони найманці, їм платили гроші за роботу. Їх просто використали.

– Як змінилася техніка, яку ви використовуєте, з початком повномасштабного вторгнення?

– Змінилася в кращу сторону завдяки тому, що в дечому розвинулася наша промисловість, а після повномасштабного вторгнення країни Європи Америка почали давати свої зразки озброєння. Відповідно ми їх випробовуємо, даємо їм також фідбек.

Набагато покращилося наше положення у воєнному плані, бо ву2016 році нікому не було діла до нас, у 2017 теж, просто АТО/ООС і все.  Воювали, чим було.

– Яку броньовану техніку ви використовуєте?

– Як зразки радянські, так і американські. До прикладу, у мене на попиті хамера. Така техніка спокійно проїде плюс всюдихідність. Колеса при пробитті не спускають, можна ще проїхати 50 кілометрів і виїхати з самого поля бою.

– Як став командиром розвідувальної роти?

– Запропонували посаду помічника начальника розвідки, але це була більше паперова робота, після боїв з часом хотілося реально порубатися з нашими ворогами. Призначили на посаду командира розвідувальної роти, щоб підтягнути розвідників у бойовому плані.

Якось вдалося зачистити 800 метрів без єдиного пораненого. Думаю, це фарт, і вдало сплановані дії, коли люди знають, що їм робити в різних ситуаціях.

– Чому так мало ротацій у механізованих бригадах?

– Є ротації, але це в якихось спецпідрозділах, а у звичайних механізованих як ти їх поміняєш? 2000 кілометрів фронту на секундочку. У нас нема такого ресурсу, як в Росії, де просто людей можуть на м'ясо привезти 100 000 і сказати «Вперед», немає.   А їхні полонені кажуть: у нас просто нема варіантів.

– Як fpv змінює війну?

– Це дороге задоволення, як то кажуть, але воно працює. Багато хто не розуміє, тому що вони бачать класні відосики, там, де дрончик залітає просто в машинку, а для того, щоб дрончик залетів в машинку, треба його десь придбати, скласти, купити комплектуючі, навчити оператора. До цього треба мати хист і навчитися це робити.

– Без дронів тепер не планується ні один штурм?

– Це очі в небі. Тоді ти все знаєш. Єдиний нюанс – погодні умови, бо якщо погода не дозволяє, то треба діяти наосліп. 

– Як розвідувальна рота виконує бойові завдання вночі?

– Якщо треба їхати вночі, хлопці використовують каски і пвси. Плюс стоїть тепловізійний або нічний приціл на озброєнні, і хлопці виїжджають і можуть працювати вночі спокійно.

Дякуючи різним фондам, волонтерам, у нас є тепловізори та інше. Звісно, багато що закупляє держава.

– Яка в тебе мотивація нести службу далі?

– Я  розумію, що це моя земля. Переживаю за своїх рідних. Мусимо воювати, аби зберегти своє майбутнє.

– Що не так з цивільними?

– Люди просто уже настільки розслабилися. Коли ТЦК приходить в той самий спортзал, є охочі просто хайпанути на цій темі. З таким ставленням можемо і не виграти, якщо люди отак будуть ставитися, перетворювати це на якісь приколи.  Коли ти просто приходиш у відпустку, дивишся на це все і розумієш, що людям варто отямитися.

– Які саме люди тобі потрібні у розвідувальній роті?

– Як кажуть вчителі в школі «Втрачене покоління». Є така молодь «відбита», у неї є різні дурниці, енергія, але вона не знає, куди їх направити. Якщо спрямувати це в правильне русло, то такі пацани можуть зробити великий прогрес.

– Що чекає росіянів в Україні?

– Смерть. Той, хто з мечем прийшов, той від меча і загине.