Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

«За півтори години я побувала на Марсі» – письменниця Ореста Осійчук розповіла про книжкові гадання та перші літературні вбивства

14:14 08.01.2018
940

ЇЇ часто називають Джоан Роулінг, хоч Оресті Осійчук не дуже подобається таке порівняння. Письменниця працює над четвертою фентезійною книгою циклу про хлопчика Айхо і зізнається, що не знає, чим завершиться історія про чарівний світ Узбережжя. Ореста виросла у Старій Вижівці, і хоч наразі живе та працює в Луцьку, не забуває про свою малу батьківщину: навідується в гості до рідних, обожнює районну бібліотеку та планує провести тут презентацію своїх перевидань і нової книжки. Повелителька фентезійного світу, турботлива мама, світла та щира Ореста Осійчук розповіла про дитячі мрії та страхи, літературні вподобання, книжкові гадання та інші цікавинки.

Кажуть, кожна людина має своє життєве призначення. Як Ореста Осійчук знайшла своє?

– Я виросла у сім’ї лікарів, тож коли мене питали, ким хочу бути, коли виросту, відповідала: «Лікарем!» Хоча насправді я мріяла бути письменницею. У дитинстві вважала, що всі письменники мертві, тож нікому не розповідала про свою мрію. Лікарем я не стала, вибрала для себе ще більш земну професію юриста. У дитинстві я дуже багато писала, ми ставили вистави нашому дворі та запрошували на них сусідів… Але всі мої дитячі оповідання лишилися недописаними.

Лише після друку та презентації моєї першої книжки я зрозуміла, чому почала писати саме в 26 років. Я переїхала зі Старої Вижівки до Луцька, одружилася, змінила роботу, прізвище та своє оточення. З домашнього затишку я потрапила в середовище, де мені було не зовсім комфортно. Я почала писати та тікати від реальності у вигаданий світ.

– Ти хотіла б жити у своєму фентезійному світі Узбережжя?

– Не скажу, що в тому світі мені би було комфортно… Ні, там дуже небезпечно, непросто і страшно! Мій герой Айхо – несміливий хлопчина, типовий провінціал, такий, як я… У школі я була сірою мишкою, мою відсутність у класі могли не помітити. Особливо у старших класах я соромилася вийти до дошки, підняти руку. До 8 класу я була активісткою: староста, яка вела свій В-клас до перемог у всіляких творчих конкурсах. (сміється – авт.). А потім в один прекрасний момент я зрозуміла, що не всім це так потрібно, як мені. І я закрилася. У мене були хороші друзі, які були зі мною. І цього світу мені вистачало з головою.

Переїзд до Луцька став офіційною датою закінчення мого дитинства. Коли хороший психолог прочитає мої книжки, то побачить, що Айхо багато чим схожий на мене саму. Свого героя я ставила перед вибором, задавала незручні питання. Це була терапія: я лікувала себе, проходячи випробування разом із Айхо. Він долав страхи, а тепер змушує мене долати свої. Айхо подорослішав, я навчила його не боятися жити. Нехай світ дуже небезпечний, але там ти обов’язково зустрінеш свою любов та нових друзів. Звичайно, будуть вороги та лиходії, але не треба боятися відкривати серце для чогось хорошого.

А діти, які читають твою книгу також мають дорослішати чи просто насолоджуватися читанням?

– Коли запитують, що дитина має взяти для себе, коли прочитає «Айхо», то моя відповідь однозначна: я нікого ні чому не навчаю, я просто розповідаю історію. Якщо вам у цій історії цікаво та комфортно – класно. Кожна людина візьме з прочитаного щось своє… Я пам’ятаю, як підлітком читала «Анжеліку». Так це ж еротичний роман! (сміється – авт.). А от для мене Анжеліка була прикладом сміливої жінки. Тож, коли в 9 класі я їхала сама в потязі до бабусі на Львівщину, мені було страшно та цікаво водночас! Анжеліка була для мене своєрідним маячком: вона змогла бути відважною, значить зможу і я! Коли дорослий або дитина прочитають «Айхо», то візьмуть те, що в цей момент їм є близьким. Або ж навпаки перестануть читати, бо наразі для них це нецікаво.

Яку ще літературу, крім «Анжеліки», ти читала в дитинстві та підлітковому віці?

– Це були книжки з домашньої бібліотеки та з місцевої районної, яку я дуже люблю! Хвилинка реклами: я побувала в багатьох районних бібліотеках і скажу, що наша старовижівська – дуже крута бібліотека. Мені здається, що там уже є все! Коли мене питають, чому я не купую книг, то кажу, що їх можна взяти у бібліотеці. Звичайно, я купую ті видання, коли впевнена, що через десять років захочу їх перечитати або ж їх прочитає моя дитина.

Я була дитиною, яка досить пізно почала читати щось із насолодою для себе, а не те, що задають у школі. Мій старший брат Володя читав запоєм і постійно підсовував мені книги, починав про них розповідати… А мені відразу ставало нецікаво: я не люблю анотацій та боюся спойлерів. В один прекрасний магічний день я прийшла в кімнатку в нашому домі, яка була зайнята стелажами з книгами. У напівтемряві я блукала і мені приглянувся Едгар Берроуз «Марсіанин». Я сіла і читала її аж поки батьки не прийшли з роботи. Тоді я зрозуміла, що читати – це так класно: за півтори години я побувала на Марсі!

А зараз що любиш читати?

– Мій кумир у фентезі – Толкін. Мене часто порівнюють з Джоан Роулінг, це, звісно, лестить, але мій герой Айхо зовсім не схожий на Гаррі Поттера! Світ Узбережжя більше нагадує «Володаря перснів». Але я читаю не лише фантастику, дуже люблю класику. Страшенно подобаються антиутопії – Орвел, Хакслі. Також дуже подобаються скандинавські автори, від американських авторів вони відрізняються більшою натуральністю. Зараз читаю фентезі «Тінь вітру» Карлоса Руїса Сафона.

Тобі сняться фентезійні сни?

– Ох, я така людина, які щодня щось сниться! Але мій «Айхо» та сюжети інших книжок мені не сняться. У ночі я бачу цілі фільми-епопеї. Мій ранковий настрій залежить від того, який сон мені приснився. Деякі сновидіння залишаються після себе післясмак прочитаної книжки.

Як наразі розвивається «Айхо»?

– «Айхо» – це мій глобальний проект. Поки я не закінчую історії з цим хлопчиком та світом Узбережжя за написання нових великих творів не братимуся. Наразі луцьке видавництво «Синя папка» перевидало перше видання «Айхо», разом із редактором ми працюємо над другою і третьою книгою. Четверту частину я ще пишу, а загалом маю план на шість книг. Але зазвичай автор не знає, чим закінчиться історія аж поки не поставить крапку в рукописі. Свою другу книгу я планувала закінчити зовсім інакше. Я слухала Людовіка Енауді , до закінчення книги було ще сторінок сімдесят. Звучать драматичні акорди і я думаю: а чому б не вбити одного з героїв? Ця думка перекреслила той сюжет, який я придумала, для мене самої в книзі з’явилися неочікувані моменти. Зізнаюся, що перше вбивство літературного героя далося мені нелегко.

Думаю, що для кожного існує книга, яка відкриє тобі світ літератури. Я горджуся, що для деяких читачів такою книгою став мій «Айхо». На одну з моїх презентацій завітав хлопчик із мамою. Він добре вчиться в школі, але зовсім не любив читати. Мама в надії придбала синові мою книгу. Після «Айхо» він за три місяці (просто книжковий монстр!) прочитав 38 книжок! Мама розповідала, що вони вже втомилися купувати синові книжки. Тато йде з роботи, а малий дзвонить: «Купи мені нову книжку, бо цю я вже прочитав». Є багато дорослих, які після прочитання «Айхо» записалися в бібліотеки і почали читати: зрозуміли, що це справді круто.

– Хто з твоїх читачів тобі ще запам’ятався?

– З дітьми презентації завжди несподівані: вони мають такі запитання, які можуть поставити в ступор. Я замислююся над тим,що кажуть маленькі читачі про мою книгу. Адже дорослі часто запитують, що я хочу донести своєю книгою. Але інколи автор сам не знає, що він хоче сказати своїм твором. Історії вже живуть у підсвідомості, і ти просто описуєш їх, бо тебе це хвилює. А той, хто читає, знайде для себе щось, що в той момент його дуже зачіпає. В одному рядку можна віднайти для себе цілий всесвіт. Діти бувають більш цілісними особистостями, ніж дорослі. У нас повинні бути мрії і ми маємо їх здійснювати. Коли людина займається не тим, що любить, вона нещаслива сама і робить нещасливими тих, хто поруч. Я дякую Богу, що моя дитяча мрія здійснилася і я дуже хочу стати професійним письменником, щоб це дозволяло мені сплачувати рахунки. Хороша робота – це хобі, за яке платять гроші. Поки для мене це лише хобі.

Чи хотіла б що «Айхо» вивчали в школі?

– Напевно, я б хотіла, щоб його просто читали. До речі, чула, що в деяких луцьких школах «Айхо» є в програмі позакласного читання. Нехай читають і в школі, головне, щоб вчителі не питали учні, що ж хотіла сказати Ореста Осійчук своїм твором (сміється – авт.). Паралельно я пишу оповідання про кота Персика для найменшеньких читачів. Три перших оповідання мають різдвяну тематику. На жаль, книга ще не вийшла. Але я дуже хочу, щоб Персик нарешті побачив світ!

Перевидання «Айхо» вийшли під твоїм справжнім ім’ям. Куди зникла Оршуля Фариняк?

– Псевдоніму вже в мене немає. Видавець Елла Яцута переконала мене залишити Оршулю Фариняк у минулому та не ховатися за псевдонімом. Раніше я вважала, що письменник повинен тихенько сидіти у замку з драконячих кісток та писати. Та з часом зрозуміла, що потрібно йти до читача. Зворотне спілкування з людьми, які прочитали твою книгу дає для автора дуже багато. Це дуже круто зустрічатися з читачами, яких цікавить те, що ти пишеш.

Раніше ти казала, що першим читачем був твій чоловік. Ти і зараз довіряєш йому свої рукописи?

– Зараз я вже не настільки часто даю читати те, що я пишу. Можливо, я стала більш упевненою в собі, історія вже обросла м’ясом, Узбережжя перетворилося на повноцінний світ. Мені вже не так потрібне схвалення, як раніше. Письменництво стало моєю щоденною працею та професією. Я пишу не тоді, коли в мене є натхнення, а коли є час. Думаю, письменник повинен писати щодня, якщо він хоче стати професіоналом. Зізнаюся, що я ще не дійшла до того, писати кожен день.

Як і в кожної молодої матусі, у мене все крутиться навколо дитини. Коли щастить вирватися, лечу на презентації та зимові читання. Моя Боженка зараз у тому віці, їй 3 рочки та 11 місяців, коли з нею можна вийти погуляти, навіть сходити до кав’ярні. «Айхо» Боженці я ще не читаю, але вона добре розуміє, що його написала мама. А не так давно донечка спитала, коли я їй почитаю про кота Персика.

– Як давно ти проводиш книжкові гадання і наскільки вони правдиві?

– Звичайно, книжкові ворожіння – це лише розвага. Зазвичай ми це робимо з дітлахами, коли вони задають питання накшталт «хто стане наступним президентом» чи «коли на мене звалиться мільйон доларів». Тоді називають номер сторінки та абзац, виходить цікаво і дуже кумедно. Це не настільки ворожіння, як гра. А до справжніх ворожінь я ставлюся досить скептично. Не відьма, я не відьма! (сміється – авт.).

Анастасія ТУМІК

Фото Сергія ОСІЙЧУКА

Коментарі

Lyubov

21:42 08.01.2018

Ох, пані Оресто, з задоволенням прочитала про твої мрії, думки і про Айхо. Я пам'ятаю твої ще несміливі письменницькі кроки, а сьогодні ти вже впевнена в собі молода фентезійна авторка, яка має не тільки милу донечку, а й "віртуально-реального синочка Айхо". А ще мені ну дуже вже сподобались твої слова - "Хвилинка реклами: я побувала в багатьох районних бібліотеках і скажу, що наша старовижівська – дуже крута бібліотека. Мені здається, що там уже є все! " У нас так і є!!!!!

17 липня
Сьогодні
Вчора
15.07.2018
14.07.2018
13.07.2018
12.07.2018
11.07.2018
10.07.2018
09.07.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин